Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт
– Особливо чоловіків, – додала Мей, пояснюючи Емі одну з причин, через яку вона так несподівано впала в немилість. Дівчина розсердилася і аж палала всередині, але постаралася не звертати уваги на сарказм і відповіла несподівано дружелюбно:
– Добре, нехай буде так, як ви хочете, пані Честер. Я негайно поступлюся моїм місцем Мей і займуся квітами, якщо хочете.
– Можеш взяти з собою свої вироби і покласти на квітковий столик, – сказала Мей, відчуваючи деякі докори сумління при погляді на гарні полички, розфарбовані мушлі, веселі яскраві малюнки, які Емі так акуратно зробила й так красиво розташувала. Мей сказала цю фразу із кращих спонукань, але Емі невірно витлумачила її наміри й квапливо відповіла:
– Звичайно, звичайно, якщо вони тобі заважають, – і, зібравши всі свої вироби в фартух, понесла їх до квіткового столика, відчуваючи, що їй та її творінням завдано образи, яку не можна пробачити.
– Розлютилася… Ах, вже краще б я не просила тебе, мамо, поговорити з нею, – сказала Мей, сумно дивлячись на порожні місця на своєму столику.
– Дівочі сварки швидко забуваються, – відповіла мати, відчуваючи себе трохи присоромленою, і не без підстави, за свою роль у дівчачих чварах.
Маленькі дівчатка зустріли Емі та її скарби з захопленням, і цей сердечний прийом дещо заспокоїв її збентежені почуття. Вона взялася за роботу, сподіваючись досягти успіху в квітковій справі, якщо не змогла цього зробити в мистецтві. Але все, здавалося, було проти неї: часу було обмаль, вже вечоріло, непомітно насунулася втома, всі були дуже зайняті власними справами, щоб допомогти їй, маленькі дівчатка тільки заважали їй, розмовляючи й стрибаючи, як справжні мавпочки, і своїми невмілими спробами навести порядок вносили ще більшу плутанину.
Емі підняла дерев’яну арку, до якої були прибиті ялинові гілки, і повісила на неї кошики з квітами, але арка ніяк не хотіла стояти рівно, весь час гойдалася і загрожувала падінням на голову квіткарки.
На кращу глиняну тарілку Емі потрапили бризки води, залишивши схожий на сльозу слід сепії на щоці Купідона[26], вона наставила синців на руках, працюючи молотком, і застудилася на протязі – й це останнє з лих, що її спіткали, викликало в неї великі побоювання щодо завтрашнього дня.
Будь-яка дівчина, якій довелося пройти через подібні випробування, поспівчуває, читаючи ці слова, бідній Емі та побажає їй успішно впоратися з її завданням.
Домашні були неабияк обурені, коли, повернувшись додому, вона розповіла про те, що сталося. Мати сказала, що то ганьба, але Емі вчинила правильно. Бет заявила, що на місці Емі зовсім не пішла б на базар, а Джо запитувала, чому Емі не забрала всі свої красиві вироби й не залишила цих підлих людей, щоб вони обходилися, як знають, без неї.
– Те, що вони підлі, не означає, що і я повинна бути такою ж, як вони. І хоч я вважаю, що в мене є повне право ображатися, не маю наміру показувати це. Така поведінка справить на них більше враження, ніж сердиті слова й дії у відповідь, правда, мамо?
– Так, це абсолютно правильний підхід, люба. Завжди краще відповісти поцілунком на удар, хоч не завжди легко відповісти саме так, – сказала мати з виглядом людини, яка знає різницю між повчанням і слідуванням цьому принципу.
Незважаючи на цілком природну спокусу образитися й помститися, Емі весь наступний день залишалася вірною своїм рішенням, твердо маючи намір перемогти ворога добротою. Ранок почався добре завдяки мовчазному нагадуванню, яке прийшло несподівано, але досить доречно. Поки молодші дівчатка наповнювали квітами кошики в окремій кімнаті, Емі почала розкладати на столику свої вироби і взяла в руки найулюбленіший з них – маленьку старовинну книжечку в красивій палітурці, яку батько знайшов серед своїх скарбів і в якій вона на аркушах пергаменту зробила красиві кольорові написи.
Коли вона з гордістю, яку ми цілком можемо їй пробачити, гортала сторінки, прикрашені витонченими емблемами й девізами, погляд її впав на один вірш, який змусив Емі на мить задуматися. В обрамленні чудового орнаменту у вигляді червоних, блакитних і золотих завитків, під зображенням маленьких духів добра, що допомагають один одному пробиратися крізь зарості троянд і терну, сяяли слова: «Люби ближнього твого, як самого себе».
«Я маю любити, але не люблю», – подумала Емі, перевівши погляд з яскравою сторінки на незадоволене обличчя Мей поруч із великими вазами, які не могли закрити порожнечу, що залишилася там, де колись лежали роботи Емі. Дівчина постояла з хвилину, перегортаючи листки й читаючи на кожному з них новий ніжний докір за свою досаду і нездатність пробачити.
Багато мудрих проповідей читають нам щодня мимовільні проповідники на вулиці, в школі, на роботі та вдома, навіть столик на благодійному базарі може стати церковною кафедрою, якщо на ньому ми знайдемо хороші й корисні слова, які завжди залишаються злободенними. І совість Емі, спираючись на біблійний вірш, прочитала їй маленьку проповідь прямо за її столиком, і вона зробила те, що не завжди робить багато хто з нас, – прийняла цю проповідь близько до серця і втілила її в життя.
Біля столу Мей стояла група дівчаток. Вони захоплювалися вазами і розмовляли про нещодавнє переміщення продавщиць. Говорили впівголоса, але Емі знала, що йдеться про неї – кажуть, вислухавши лише одну сторону, і судять відповідно до того, що почули. Це було неприємно, але в душі Емі були кращі спонукання й одразу випала нагода довести це. Вона почула, як Мей сумно сказала:
– Дуже погано, що немає часу виготовити інші речі, а заповнювати порожні місця випадковими дрібницями мені не хочеться. Стіл мав закінчений вигляд, тепер все зіпсовано.
– Гадаю, вона повернула б сюди свої вироби, якби ти її про це попросила, – припустив хтось.
– Як я можу після такої сцени… – почала було Мей, але не закінчила, бо від квіткового столика долинув голос Емі, котра люб’язно сказала:
– Можеш взяти все, і навіть не питаючи дозволу. Я щойно подумала про те, щоб запропонувати повернути їх, адже вони більше підходять до твого столу, ніж до мого. Ось вони, будь ласка, візьми і вибач мені, якщо я поспішила забрати їх вчора
