Правда - Террі Пратчетт
— Це якесь божевілля, — сказав Вільям. — Ми ж просто пишемо!
— Є й невеличкі проблеми, хлопче, — сказав Вернигора. — Ти не збираєшся підготувати ще один випуск на завтра?
— О боги, сподіваюсь, ні!
— А то маю для тебе тему, — похмуро мовив гном. — Я чув, що Гільдія граверів уже встановлює свій власний верстат. За ними стоять великі гроші. Коли вони почнуть виходити, ми вилетимо з бізнесу, як корок із пляшки.
— А вони можуть?
— Звичайно. Вони ж так і так користаються верстатами. Шрифт зробити неважко, особливо коли маєш стільки граверів… Тож вони справді можуть організувати все на найвищому рівні. Чесно кажучи, ми просто не подумали, що вони візьмуться за це так скоро.
— Нічого собі.
— Молодші члени Гільдії знайомі з продукцією, яка надходить з Омнії та Агатійської імперії. Скидається на те, що вони просто чекали нагоди. Я чув, що вчора ввечері вони провели спеціальне засідання. З деякими змінами в керівництві Гільдії.
— Мабуть, те ще було видовище.
— Тому якщо ти хочеш продовжувати випуск газети…
— Мені не потрібні всі ці гроші! — заволав Вільям. — Гроші породжують проблеми!
— Ми могли би продавати «Час» дешевше, — сказала Сахариса, дивно подивившись на нього.
— Ми лише заробимо ще більше грошей, — засмучено сказав Вільям.
— Ми могли б… більше платити розносникам, — сказала Сахариса.
— Навряд, — сказав Вернигора. — Все одно ніхто не може випити скипидару більше, ніж поміщається в шлунок.
— Проте ми будемо хоча б упевнені, що вони матимуть пристойну їжу, — припустила Сахариса. — Рагу з м’ясом, чи щось таке.
— Але я навіть не маю ніяких новин для… — Вільям затнувся. Це ж було зовсім не так!
Новини — це те, що розміщує газета, хіба ні? Тобто те, що є новинами, потрапляє на шпальту. Але звідси випливає, що те, що потрапляє на шпальту — і є новинами! І це — правда.
Він згадав їдальню пані Секретової. «Ніхто» не дозволив би «абикому» писати «все, що на думку спаде», еге ж?
Вільям ніколи не мав справжнього досвіду в політиці. Проте тут він раптом зрозумів, що фраза про тих, хто нібито може «не дозволити» йому «писати все, що на думку спаде», зачіпає певні струни його пам’яті.
— Ми могли б винайняти більше людей, щоб шукати новини, — сказала Сахариса. — А що ти скажеш про новини з-за кордону? Зі Псевдополя, чи там Квірму? Досить поспілкуватися з пасажирами поштових диліжансів…
— А гномам цікаво було б дізнатися про події в Убервальді та Мідній Горі, — погладжуючи бороду, додав Вернигора.
— Але ж диліжанс звідти йде майже тиждень! — заперечив Вільям.
— То й що? Все одно це — новини.
— Гадаю, використовувати передавачі ми не можемо, правда? — сказала Сахариса.
— Семафорні вежі? Ти що! — сказав Вільям. — Це таки справді дорого!
— А хіба не ти щойно бідкався, що в нас забагато грошей?
Раптом їх осяяв спалах сліпучого світла. Вільям крутнувся на місці. В дверях стояло… щось.
Воно стояло на тринозі, за яким видніли ще двоє худющих ніг у чорному. Увінчувала споруду чимала чорна скриня. З-за скрині стирчала рука в чорному рукаві, пальці якої стискали якусь невелику коробочку. З коробочки йшов дим.
За мить з-за чорної скрині почулось:
— Гут. Сфітло відбилося від шолома просто чудово! Ви шукати іконографіст? Мене звати Отто Крикк.
— Справді? — перепитала Сахариса. — А ви — досвідчений іконографіст?
— Я просто талант кадру і ракурсу! І я весь час експериментувати, — відповів Отто Крикк. — І ще я маю необхідні апаратурен, а такош — налаштованість на співпрацю й любоф до професії!
— Сахарисо! — застережливо просичав Вільям.
— Можливо, для початку ми запропонували б долар на день…
— Сахарисо!
— Що?!
— Він вампір!
— Я категорично протестую, — втрутився невидимий Отто. — Так легко сказати, що фсякий з убервальтським акцентом — обов’язково вампір, так? Але тисячі убервальдішен — не вампіри!
Вільям знічено змахнув рукою.
— Так, звісно, я перепрошую — просто…
— Хоча особисто я таки вампір, — продовжував Отто. — Але що фи скашете, коли я зумію вимофити «попливла від бережечка кривесенька качечка з каченяточками»?
— Скажемо, що ми в захваті, — пробурчав Вільям.
— Фзагалі-то, на оголошенні було написано «винаймемо на ропоту» — тож я і подумаф, що мій акцент не заважатиме, — додав Отто. — І ще я маю ось це.
З-за скрині з’явилася ще одна худа, помережана блакитними венами рука, на якій було пов’язано глянцево-чорну стрічку.
— То ви дали обітницю? — сказала Сахариса.
— Під час наших зборів на Бійницькій вулиці, — тріумфально сказав Отто. — Я щотижня ходити туди на наші спільні піснеспіви, спільне чаювання та спільну благочинну бесіду про відмофу від гетрункен тілесних рідин. Я більше не п’ю!
— Що скажете, пане Вернигоро? — спитав Вільям.
Гном почухав носа.
— Тобі видніше, — сказав він. — Якщо він спробує щось утнути з моїми хлопцями, йому доведеться збирати свої кінцівки по всій околиці. А про яку це він обітницю?
— Убервальдський Рух Непитущих, — сказала Сахариса. — Вампіри клянуться й розписуються в тому, що не питимуть крові…
Отто здригнувся.
— Ми кажемо «рідина на букву ка», — пояснив він.
— Рідини на «ка», — виправилась Сахариса. — Цей рух зараз дуже популярний. Вони розуміють, що це для них — єдиний шанс…
— Що ж, гаразд, — сказав Вільям. Вампіри ніколи його не приваблювали, проте після всього сказаного вигнати прибульця було все одно, що копнути цуценя. — Ви не проти, якщо ми відведемо вам під лабораторію льох?
— Льох? — перепитав Отто. — Льохко!
Першими, роздумував Вільям дорогою до свого робочого місця, були гноми. З них глузували через їхню працелюбність та їхній зріст, однак вони не хапали зірок з неба[*] і процвітали. Потім прийшли тролі. Цим було дещо легше, оскільки мало хто наважувався кинути камінь в семифутову істоту, котра заіграшки могла відповісти цілою брилою. Потім, як чортики з табакерок, з гробів поз’являлися зомбі. Казна-звідки виникло кілька перевертнів. Швидко зростала і кількість ельфів, хоча їхня інтеграція в міську громаду почалась не дуже вдало — з огляду на кепський характер та репутацію істот, ще небезпечніших, ніж тролі (принаймні, троль не міг видертись по вашій нозі вам у штані!). Тепер у місті можна було зустріти практично всі раси.
Проте вампіри ніколи не робили подібних спроб. Вони були асоціальні — навіть серед своїх. Вони ніколи не вважали себе расою. Вони мали вкрай неприємний вигляд. І вони, поза всяким сумнівом, не мали жодного шансу на відкриття власних закладів
