Правда - Террі Пратчетт

— Чув я про цього Ветерані, — заскімлив Чарлі. — Як щось піде не так, він мене кине в яму зі скорпіонами!

Пан Шпилька широко розвів руками.

— Повір — яма зі скорпіонами не така страшна, як її малюють.

— Та це просто пікнік порівняно зі мною, — прогарчав пан Тюльпан.

У нього почав світитись ніс.

Чарлі гарячково шукав хоч якогось шляху до порятунку. На його біду, для цього було необхідно подумати.

Пан Шпилька ненавидів, коли Чарлі намагався думати. Це виглядало так, наче дог намагається грати на тромбоні.

— Я не робитиму цього за десять тисяч, — сказав Чарлі. — Тобто… ну, я ж вам потрібен…

Слова повисли у повітрі. Пан Шпилька відчув, що непогано було б, якби те саме сталося і з Чарлі.

— Ми уклали угоду, — м’яко сказав він.

— Так, але мені здається, що тепер я подорожчав.

— Що скажете, пане Тюльпане?

Пан Тюльпан відкрив рота, щоб відповісти, проте натомість чхнув. У ланцюг Чарлі увіп’ялась невеличка блискавка.

— Не виключено, що ціна може зрости до п’ятнадцяти, — сказав пан Шпилька. — І це за рахунок нашої частки, братан.

— Гм, — непевно сказав Чарлі.

Він відсунувся від Тюльпана якомога далі: його наелектризоване волосся починало ставати дибки.

— Але нам потрібні трішечки більші зусилля, добре? — сказав пан Шпилька. — Давай почнемо просто зараз. Ти маєш сказати… Що ти маєш сказати, Чарлі?

— «Ти вільний, друже. Можеш іти».

— Не зовсім так, Чарлі, — заперечив пан Шпилька. — Це ж наказ. Ти — начальник. І ти повинен на нього гордовито подивитися. Як же мені пояснити… Уяви, що ти — звичайний крамар, а він прийшов просити в борг.

Була шоста ранку. Місто замерзало в безмовних обіймах крижаного туману.

Вони прийшли з туману, вони зайшли до друкарні за «Відром», вони вийшли звідти — і повернулись у туман, пересуваючись на ногах, костурах, коліщатках.

— Туба-ду!

Почувши крик, Правитель негайно відрядив до брами нічного чергового.

Він зауважив нову назву й посміхнувся, побачивши гасло.

Далі він прочитав:

НИНІШНЯ ЗИМА — НАЙХОЛОДНІША НА ПАМ’ЯТІ ЖИВИХ. І ЦЕ ОФІЦІЙНО

«Це — найбільші холоди, що я пригадую. При цьому, зауважте, в цілому нині зими далеко не такі суворі, як тоді, коли я був удвїчі молодший», — заявив «Часу» доктор Невидної Академії Фетре Де-Ремонт (132 роки). На водозливах міста вже помічено бурульки довжиною в людську руку. Замерзло чимало водокачок. Доктор Де-Ремонт висловив упевненість, що ця зима гірша навіть за зиму 1902 року, коли на місто напали вовки. «Ми тоді дуже зраділи, бо вже два тижні не бачили свіжого м’яса», — додав він.

Пан Йосип Завірюха (45 років), що мешкає на вул. Мартлбері, 12, виростив овоч неймовірної форми, який всі бажаючі можуть бачити в нього вдома за незначну суму. Дітям до 16 нерекомендується.

Пан Кларенс Гарі (39 років) повідомляє про втрату дорогого годинника, загубленого, можливо, в районі Подолу. Будь-ласка, повідомляйте про знахідку до редакції «Часу»: винагороду гарантовано.

Винаймемо на постійну ропоту іконографіста зі власною апаратурою. Звертайтесь до редакції «Часу».

Вчора надвечір невідомий вчинив пограбування ювелірної крамниці «Байбак та син» на вул. Нетацькій. Викрадено срібла на суму близько 200 дол. Пан Байбак, котрому, грабіжники погрожували ножем, заявив «Часу»: «Якщо я побачу того хлопця, я його впізнаю — мало хто носить на голові вовняну панчоху».

Правитель посміхнувся знову.

І тут пролунав стукіт у двері.

Патрицій кинув погляд на годинника.

— Увійдіть.

Нічого не сталося. За кілька секунд тихий стукіт повторився.

— Увійдіть!

Відповіддю була все та ж сторожка тиша.

Ветерані торкнувся свого столу — і з того, що здавалося суцільною горіховою столешницею, раптом безгучно, ніби змащена олією, ковзнула довга вузька шухляда. На чорному оксамиті, яким вона була вистелена ізсередини, лежало кілька довгастих предметів, описання кожного з яких неминуче мало б включати слово «гострий».

Вибравши один, Патрицій безшумно перетнув кімнату й повернув ручку дверей, миттю відступивши назад.

Проте ніхто не увірвався. І за мить двері, підвішені на дещо нерівних петлях, стали повільно відчинятись самі.

Пан Борошнюк розправив газету. Усіма пожильцями «Апартаментів» уже було визнано, що пан Борошнюк, як людина, котра щодня купує примірник газети, є не просто його власником, а кимось на кшталт служителя культу, що передає одкровення вдячним масам.

— Чоловік з вулиці Мартлбері виростив овоч неймовірної форми, — сказав він.

— Ох, хотіла б я це побачити! — промовила пані Секретова.

З дальнього кінця столу почувся дивний звук.

— З вами все гаразд, пане де Ворд? — спиталася вона, доки пан Хилько бив його по спині.

— Так-так, нічого, — вичавив Вільям. — Даруйте… Чай не в те горло потрапив.

— У тій частині міста родючі городи, — сказав пан Стельмах, мандрівний торговець насінням.

Вільям безуспішно намагався зосередитись на грінках, а довкола нього кожну замітку досліджували з благоговінням, вартим останнього релікта зниклої цивілізації.

— Невідомі пограбували крамаря, погрожуючи ножем, — продовжив пан Борошнюк.

— Скоро ми не почуватимемось у безпеці навіть у власних ліжках, — сказала пані Секретова.

— Щось я, одначе, не думаю, що це — найхолодніша зима за цілі сто років, — сказав пан Стельмах. — Десять років тому була набагато гірша. Я тоді ледь не розорився.

— Так написано в газеті, — сказав пан Борошнюк таким тоном, яким говорять, викладаючи на стіл козирного туза.

— А цей чудернацький некролог, котрий ви щойно прочитали? — сказала пані Секретова. — Я не впевнена, що це нормально — обговорювати те, що небіжчик робив уже після своєї смерті.

Пан Довгошахт, гном за походженням та ювелір за фахом, узяв собі ще одну грінку.

— У всіх свої інтереси, — флегматично зауважив він.

— В цьому місті дійсно забагато різного народу, — сказав пан Вітренко, котрий працював десь у релігійному бізнесі. — Проте зомбі хоча б люди. Без образ.

Пан Довгошахт слабко всміхнувся, намазуючи грінку маслом. Вільям подумав, що ніколи не любив людей, котрі говорять «без образ». Можливо, тому, що легше сказати «без образ», ніж намагатись справді нікого не образити.

— Гадаю, нам треба рухатись у ногу з часом, — сказала пані Секретова. — Сподіваюсь, той бідолаха знайде свого годинника.

Коли Вільям прийшов до друкарні, виявилось, що пан Гарі вже там. Він схопив Вільяма за руку і став її несамовито трусити.

— Неймовірно, пане, неймовірно! — заговорив він. — Як ви це зробили? Це якісь чари! Ви написали про мого годинника в своїй газеті, і хай мене грім поб’є, коли я, прийшовши додому, не знайшов його в кишені другого жилета! Хай боги благословлять вас і всіх ваших співробітників!

Коли Вільям зайшов,