Українська література » Сучасна проза » Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський

Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський

Читаємо онлайн Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
повній свідомості.

Чую вперше якесь таємне, навіть радісне вдоволення із-за цього, що в моїй душі горить тепер лиш одно-однісіньке бажання: вічний супокій.

Тут Добровський звернувся до мене і сказав:

— А ти, брате, також не журися.

Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть.

Коли ж усе життя — це тільки безцільний сліпий вир припадку й божевілля, то ти супокійно засни.

А як прокинешся, то побачиш свою дружину з сином он там, — показав на небо і сказав лагідно:

— Добраніч.

Підібрав ноги під себе, сперся ліктями на коліна, схилив голову на руки та підпер її добре долонями й заплющив очі.

І сидів нерухомо й мовчав.

його мовчання наче забрало товаришам душу й лишило там безпросвітну, чорну, безконечну пустку.

І була ця пустка невимовно сумна, мов цвинтар зі свіжою могилою батька і друга.

Ніколич глянув на нього і знов голосно розплакався.

Витягнув до нього руки й прохав його, як маленька дитина:

— Не покидай нас, товаришу!

Нам дуже сумно без тебе.

Розказуй нам усе… як досі… розрадь, потіш нас мовою своєю… друже наш любий… батьку наш…

В цьому менті вдарив недалеко грім, і на хвилю чорна тьма все оповила…

Божевілля огорнуло хору уяву конаючих людей і всі стихії природи.

Серед понурого рокотіння громів стогнало небо й гори, наче в передсмертних судорогах.

Мов смертельно ранена звірюка, вихор кидався на них, в дикім шалі розшарпував хмари, гонив по безоднях і шумів, як розхвильоване море, то знов ридав і стогнав, як тисячі матерів над могилами мужів і дітей, як безліч людей, розірваних кулями і спалених отруйним повітрям у дикій боротьбі.

Затремтіло небо, задрижали гори.

З безупинним гомоном громів, з жахливим стогоном незбагнених голосів по безоднях змішався нагло новий, жахливий звук.

Спершу яскравий і порожній, опісля глухий і глибокий, то знов протяжний, понурий, як роздертий голос трембіти: виття вовків.

Вся та пекельна симфонія жахливих звуків відбирає всім останню іскру ясної думки.

Я нічого не чую, нічого не розумію.

Вся остання сила моєї свідомості, вся моя душа при моїй дружині з сином.

Вони обоє так близько коло мене й так далекої.

Небо й землю порушу огнем моєї душі, моїм благанням, моїм болем і сльозами!

Я спасу, я мушу спасти від смерті дружину й сина.

О, боже!

Іскри співчуття до твоїх дітей на землі!..

Зглянься наді мною!..

Не благаю у тебе чуда… ні ласки.

Дай мені тільки трошки сили… хай я зайду до них..4

Глянь, боже… на круків!

Ти їх сотворив.

Вони зловіщі… жорстокі створіння…

Ти дбаєш про них!..

Над моєю головою два круки…

Вони віддаляються від себе!…

Глянь: вони вже коло себе…

Вони радіють… так легко можуть прилинути до себе!..

Чому, боже, даєш крукам таке щастя?..

А людей… кидаєш у найглибшу прірву болю… розпуки?…

Боже!

Глянь на мою дружину з дитиною!..

Глянь на круків… на мене… змилосердися наді мною!..

При моєму останньому слові нагло якийсь чорний звір появився коло моєї дружини й дико блискає очима.

— Боже, й ви, пекельні сили!

Не дайте цьому звірові убити мені жінку й сина!

Смертельна тривога додає мені сили.

Я прилізаю до Саба, вириваю йому з рук кріс, мірю і стріляю.

Чорний звір щез.

Але божа сило… що це?..

Замість жінки з дитиною я бачу перед собою… чорний… сухий… безлистий… корч!..

Грохіт громів, стогін безодень, крякання круків і виття вовків пришибає мій небо й землю роздираючий розпач:

— Я вбив свою дружину і свого сина!

Товариші, убийте мене!

Я не достойний жити на світі.

Я вбив дружину й сина!

Любі мої приятелі!

Обізвіться бодай одним словом до мене.

Всі мої товариші сидять, мов кам'яні статуї, й мовчать.

Я прилізаю до кожного з них окремо й буджу, термошу їх.

Але вони мовчать.

Я стаю товкти головою об замерзлу землю.

Серед грохоту, гомону, реву і клекотіння природи щось несамовитно зареготалося в безодні, і на хвилю все стало притихати.

Нагло чую голос наче з-під залізного віка домовини:

— Всі — прокляті.

Сабо.

Я глянув на нього.

його наскрізь посиніле обличчя і його широко отворені очі й уста остають нерухомі і вперлися в мене, як якесь невимовне страхіття і проклін усього буття.

Поражений, розтрощений, я дивлюся на нього і здається мені, що моя слаба кров застигає мені в жилах.

Силкуюся відірвати свої очі від цього марева.

Даремно.

Втім мені ввижається, що уста мерця ще більше відчиняються, ще жахливіше перекривлюються.

Чую якийсь несамовитий регіт і могильний голос, який усе вбиває:

— Ти ще живеш?., страждаєш?..

Безбільність… супокій… от і все…

Відгуки про книгу Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: