Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
— Успокійся, товаришу, успокійся, — розраджує його Добровський.
Глибоке мовчання, перериване тільки ревом бурі.
Нараз нагальне тремтіння проймає його тіло. Він дивиться через огонь на того, що вже не тремтить, і ледве чутним голосом шепоче:
— Бояні вмер… Пшилуський умер… Штранцінгер?… Невже він?… Сліпий брате? Промов слово…
Сліпий мовчить.
Ніколич глядить у далеку похмуру даль і здається, що його очі шукають когось.
Дивиться тепер на товаришів і шепче:
— Чуєте? Хтось плаче… Я чую… хтось плаче… Він далеко від нас… стоїть на зеленій мураві… в ясному сяйві… він видить нас… він плаче…
Мовчки прислухаються, як хтось плаче.
Туман снігу, гнаний вихром, виводить дикий танок над їхніми головами й нагло кидається в долину на них. Одна людина тратить другу з очей. Здається їм, що ледяний вітер і сніг тепер видруть їм із тіла очі й життя.
По кількох хвилях туман покидає їх і серед реву й реготу танцює настрічу темній далині.
Мені в голові шумить, кипить, щось у ній молотом б'є.
Здається мені, якесь дивне, важке оп'яніння огорнуло мене.
Отвираю очі, і крик жаху виривається мені з горла: я бачу кругом себе у сніжно-білі киреї завитих мерців…
Всі мерці сидять, та проте рухаються… з місця на місце…
Я божевільний.
Ні… це сон… Такий сон сниться тільки мерцям..
Ні… мерцям не сниться нічо… Мерці лежать супокійно…
Я живий…
Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок… і колять мене, колять, колять, колять… я бачу мерців… мерці танцюють…
Я божевільний…
Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця… Кличу, скільки можу, голосно:
— Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!..
Та в найближчому менті кричу до неї розпучливо:
— Не йди до нас!.. Тут на тебе жде могила! При моєму останньому слові чую голос:
— Ти живеш… мій друже… Це Добровський.
З жахом дивлюся на нього.
Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:
— Всі живуть… Тільки Пшилуський умер…
Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.
Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.
Тіло сліпого товариша тремтить серед безупинних дощів…
Він не вмер…
Очі Ніколича заплющені…
Він теж тремтить.
Він живе…
Все з заплющеними очима починає Ніколич говорити, наче у сні:
— Я хочу жити…
Хтось поклав мене живцем у могилу…
Я не останусь в труні…
Тут у могилі зимно…
Сумна-моя душа в могилі;..
Я хочу жити…
Мої добрі браття, покиньмо цю студену могилу…
Штранцінгер… покажи нам сонце!..
В цьому менті дуже близько вдарив грім, і в його грохоті губляться дальші слова Ніколича.
Сабо затискає кулаки, глядить із диким глумом за блискавицею, піднімає кулаки догори й голосом, переповненим гнівом і обуренням, Із очима, зверненими вгору й розпаленими шаленою люттю кричить:
— Ти, котрий там нагорі розперся серед чорних хмар: Грими і вдар!.. Грими і вдар!.. жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радості!.. Наймізерніший черв, Сабо, з презирством до тебе кричить: «Грими і вдар!.. Грими і вдар!..»
При грохоті нового грому Ніколич одчинив очі.
Затремтів іще більше і, дзвонячи безупинно зубами, белькотав:
— Зимно… зимно… зимно…
Добровський, котрий почав уже чимраз більше байдужіти на все, став при останніх словах Ніколича дивитися кругом себе і сказав нараз:
— Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!
Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством.
В понуру ніч, у зледенілі нетрі, в мертві пустарі моєї душі впав нагло якийсь промінь, ясний, як південне сонце, могутній, як життя, визвольний, наче рука спасения.
Одночасно я почув, що найтайніша, незглибима глибінь, яка спочивала досі спокійно в моїй душі, як нерухомо в вічній темряві спить у глибині море, роздерте наверху вихрами і громами, розхвилювалася стихійно.
Живлові почування, як могутні хвилі, стали підніматися вгору й отворили на найглибшому дні глибоку прірву, щоб кинути туди безпощадно все, що там… наверху стало загрожувати загладою життю.
Нагла блискавиця роз'яснила мій мозок і якась уперта думка мучила мене, що Добровський — це якась потворна істота, котра наважилася розтоптати весь змисел, усю ціль життя… убити нас усіх… знищити все…
Я вирвав з рук Пшилуського сербський кріс і, силкуючися встати, крикнув до Добровського, котрий пустився йти в напрямі корча:
— Назад!
Не смієш іти там!
Назад!
Це не корч!
Глянь!
Це моя дружина і мій син!
Вона йде до мене разом із дитиною.
Вона вирятує мене і всіх нас від смерті.
При помочі кріса я намагався всіма силами устати й піти назустріч дружині й синові.
Товариші глянули в сторону корча з виразом великого здивування.
Сабо й Ніколич дивилися довго і вперто.
Між моїми словами і їхньою свідомістю закипіла дивна й завзята боротьба.
Нагло їх очі
