Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Але ти вийдеш, не переживай, — заспокоювала мене моя мати. — Твоє лихо вже десь ходить і скоро прийде. Ще не знатимеш, як його позбутися. Скоро пізнаєш на власній шкурі, що таке чоловіки. На таке надивишся, чого зараз і уявити собі не можеш. Тому головне — добре вчитися, щоб мати добру професію, коли тебе кинуть з дитиною на руках.
А жінки з групи «а як без них?» щиро співчували моїй матері. Розкривали мені очі: «...вона так любить твого батька, що й сказати не може. Колись вони неодмінно зійдуться, от побачиш!» Але я висловлювала сумніви щодо їхніх пророкувань, адже мати батька інакше, як недолюдком уже й не називала. Ну, що поробиш, усі чоловіки недолюдки, але як без них?
Але все-таки на мою особистість впливала не лише мати та люди її кола. Були й книжки, кінофільми, театральні спектаклі. Десь по далеких орбітах літали зорями й метеорами зовсім не такі чоловіки, як ті, в драних майках.
— Не з нашим щастям! В тебе нічого не вийде. Тобі вкажуть твоє місце, і добре, якщо чемними словами. Лише натерпишся принижень. Краще і не лізь туди, де кращі. А хтось зі звичайних от-от сам прилізе, кликати не треба!
І справді, все в моєму житті складалося за її планом: добротна, але безкрила університетська радянська освіта, бездарні романи, нетривалі шлюби, розлучення, яке й я сама сприймала як полегшення життя. Єдиним непередбаченим жартом долі виявилося народження в мене другої дитини чоловічої статі, сина, якому судилося рости під щоденне виконання бабусиних арій з опери «Всі чоловіки — мерзотники, мерзотники, мерзо-о-о-т-ники!»
— А бувають мужчини — не мерзотники? — розгублено питав маленький хлопчик.
— Дивись, щоб сам не виріс мерзотником! — кричала у відповідь бабуся, не даючи пояснень, куди, власне, треба дивитися.
Якщо пригадати дуже давні часи, коли дівчата починають мріяти про кохання, я можу повернутися на кілька десятиріч і реставрувати наповнення своїх тодішніх гріховних мрій. Тих мрій, куди моя мати все-таки не влізла. Бо ж вона вміла провокувати відверті розмови, що ми ж подружки, а потім, виждавши нещасливої години, витягала з небуття мої відвертості, люто кидала їх мені в обличчя, мовляв, яка в неї брудна і зіпсута дочка, Боже, кого вона народила! Тож у ті далекі часи я мріяла про негідника. Хай він буде монстром для всього світу, але добрим до мене. І щоб то був чоловік із видатними здобутками в якійсь сфері, бо це ніби своєрідний дозвіл бути негідником «по життю».
Я вже тоді наслухалась від матері та її подружок, якими негідниками «на споді» виявляються ті, які виглядають «хорошими» зовні: ще гіршими, ніж ті, в драних майках. Ті, принаймні такі, як є. А от Кіру Федорівну чоловік, буває, б’є гантеллю, обмотаною махровим рушником, так, щоб слідів від ударів не було видно. А сам — доктор медичних наук. Чи не тому мені хотілося публічного мерзотника, чий позитив буде прихований від матері та її подружок?
Можливо, в тих моїх давніх мріях ще й втілився протест проти того, яким був мій батько в родині і на людях. А на людях мій батько завжди розігрував сцени з водевілю «Найкращий в світі тато й чоловік». От, наприклад. У часи мого дитинства не було мобільних телефонів, а стаціонарні (так звані домашні) теж були не в усіх. У нас не було, та в багатьох не було. Люди могли прийти в гості без попередження, таке бувало набагато частіше, ніж тепер. І якщо таке траплялося в розпал родинної сварки, батько вмить ставав милим і чемним і до нас, і до гостей. Ніхто не вірив, що він щойно бив посуд, називаючи матір чорноротою наклепницею. Батько кидався хутко накривати на стіл, уміючи організувати непогане застілля з того, що було під рукою, хоча під рукою могло не бути майже нічого. А мати тільки човгалась на тахті й відповідала на питання гостей одно- максимум двоскладовими словами, не в змозі відійти від недавнього биття посуду й пики. Але гості не помічали черепків на підлозі, заворожені духом смаженої цибулі і дотепами батька. Він кликав і мене на допомогу, я не йшла, бо боялася гніву матері, сиділа поряд з нею на тахті. Хтось із наших знайомих говорив, що «та варена риба не варта такого дядька». Коли ця плітка дійшла до нашого дому, мати довго й задоволено гигикала.
Йшли роки, батьки розлучилися. Щоправда, згодом вони ще двічі наново одружаться. Одне з одним, я хочу сказати. І їхні недоречні свідоцтва про одруження плутатимуться під руками, замість потрібних документів, які не знаходитимуться. А я ще мріятиму про негідника й видатного чоловіка, два в одному, з яким вийде так, що зможу назавжди піти від матері. Минали десятиріччя, але тої зустрічі таки не відбувалося. Негідники стосовно інших виявлялися й негідниками у ставленні до мене. Справді, як і віщувала моя мати, я «на таке надивилася, чого дівчиною й уявити собі не могла». І це неймовірно підживлювало її зловтіху: «Я тобі казала, а ти все одно лізла!»
Але я не заспокоювалася на здобутому негативному досвіді й лізла ще далі, ще глибше в прірву зла. І натрапляла лише на чужих негідників, не на свого. І з носіями видатних досягнень доля також уперто не зводила, лише із сірістю. Був один, нібито перспективний, але зовсім неадекватний, якщо «по життю». Тому, щоб остаточно не збожеволіти й не посіріти, довелося самій прагнути стати видатною жінкою.
Видатні здобутки не даються людині просто так. Для цього потрібна зосереджена праця, коли про все забуваєш, навіть про кохану жінку. Видатний чоловік зраджує кохану жінку зі справою свого життя. За кохання життя я віддам, а за волю віддам і кохання. Це дуже позитивний, дуже натхненний спосіб «зради». Хотілося мати такого чоловіка поряд, щоб втекти в інші світи від драних майок, їхніх дружин, від своїх батьків і бабусь. Але не вийшло. І довелося самій час від часу входити в стан зосередженої і натхненної роботи, в той стан, в якому про все забуваєш. Навіть про чоловіків. Про тих, які є, і про того, кого нема. Навіть про матір, дарма що вона весь час крутиться поряд. Але й так само забуваєш про дітей — доля зробила так, що я почала займатися літературними перекладами, а потім і літературною творчістю, вже коли діти були.
— В неї діти, а вона тут розсілася книги
