Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

То вже, справді, краще компліменти ніж анти... До речі, в нашій мові немає антоніма до слова «комплімент». Заувагу «ти пофарбувала волосся в жахливий колір!» можна назвати компліментом у лапках. Або саморобним словом «антикомплімент». Тому вже краще комплімент, ніж запрошення до сварні. Краще взаємне обмазування медом, ніж кидання одне в одного груддям бруду. Деструктивне спілкування є набагато гіршим за найглухішу самоту. Краще вити від самоти, ніж відгавкуватись від шакалів. У самоті можливий Бог, у витті шакалів — ніколи. І поки навчишся опиратися дурному словесному кривднику, минає половина життя. Якщо не все.

Людям властиво хвалитися як почутими на свою адресу компліментами, так і влучно відбитими антикомпліментами. Проте любителям говорити капості ніколи не стає зле від хвацької відповіді на свій закид. Навпаки! Все йде як слід! Пересвари тривають! Енергія циркулює! Лише неординарна реакція, найкраще, повна байдужість, зупинить нападника. Але вияв байдужості, здебільшого, сприймається як невміння не дати собі в кашу наплювати, як вияв слабодухості перед кривдником. Який, зрештою, є нещасною людиною. Всі потребують енергетичного підживлення. Але комусь це дає поезія, музика чи молитва, а комусь — натхненна сварня.

Я не розглядаю ситуації, коли нібито прикрі речі люди кажуть одне одному жартома — тоді спілкування є веселим і дотепним, жваво імітує стиль любителів казати капості, яких навкруги значно більше, ніж здається на перший погляд. Одержимих сказати якусь прикрість під виглядом правди. Під виглядом істини. Простір нашого існування настільки переповнений усім цим, що чи не щодня в популярних медіа з’являється краще чи гірше написаний сюжет, де популярна психологія невтомно дає поради, як захиститися від любителів затіювати сварки, як не ображатися на дошкульні образи, як жаліти, а не проклинати нещасних кривдників. Але не поради в популярних медіа, а лише багато разів пережите повне анемічне спустошення плюс здобуте бачення, наскільки добре стає ініціаторові, змушує навчитися щиро не реагувати на щирі антикомпліменти.

Та разом із опірністю до антикомпліментів приходить і байдужість до компліментів, як до оберненого боку того самого. Бо ж і те, і інше — викривлення смислів, які стоять за словами. Адже ті, хто нещиро, проте зі щирим артистичним тремтінням у голосі кажуть нам, які ми, чорт забирай, богорівні й богоподібні, так само отримують енергетичне підживлення від тої фальшивої гордині, яке переповнює нас по вінця від їхніх слів. Проте, компліменти, на відміну від антикомпліментів, частіше кажуть свідомо, зі свідомою метою втертися в довіру, чи просто на всякий випадок, а раптом знадобляться в майбутньому добрі стосунки.

Але! От я зняла з полиці книжку в книгарні. Розгорнула її наздогад буряків, і прочитані слова вразили мене. То була якась книга з популярної психології, і в ній нічого вже й не промовляло до мене. Я поставила книгу назад на полицю. Але ті слова запам’ятала:

Якщо ваші друзі або просто знайомі зробили для вас щось неймовірне, навмисне, чи ненавмисне, ви маєте їм неодмінно сказати про це.

Так, справді, іноді виняткові слова людям говорити треба. Але ж як вони знатимуть, що то справді виняткові слова, а не пустопорожні компліменти? Адже скільки є людей, які запросто кажуть, які ми геніальні, феноменальні, парадоксальні. Виняткові слова звучатимуть як виняткові, лише якщо підняти ціну слова, принаймні, власного слова. Похвала від скупих на похвалу важить найбільше.

Актори потребують оплесків. Трапляються чудові спектаклі, коли глядачі починають аплодувати не в кінці, а по ходу, і це ще сильніше магнетизує акторів на вищих нотах позитиву. Так і сказані щирі слова похвали можуть дуже підсилити нашу роботу чи наші стосунки. Але як оплески мають бути від захоплених глядачів, а не від клакерів, так і неймовірні слова на вагу золота не мають бути так званими компліментами.

І до антикомпліментів вдаватися таки не варто. Не варто говорити старшій жінці, що майка на видовжених бретельках робить з неї мавпу з цирку. Це може бути травматичним для старшої жінки. Зрештою, в дорослої людини сформувалися свої погляди, як одягатися в спеку! Та і яке вам діло до старшої жінки на бретельках? Вам дуже хочеться почути «невже я аж така стара?» зі сльозами в голосі? До речі, сльози — то добре перевірений захист від антикомпліментів. Сльози — то не те, чого хоче кривдник. Він хоче обурення, гнівного заперечення. А після сліз тому, хто сказав прикрість, як правило, стає ніяково, ще й вибачатись може. І новий свій комплімент у лапках майстерно замаскує під комплімент без лапок: «як же класно відмолоджує старшу жінку майка на задовгих бретельках!»

Та годі вже про ті бретельки! Не в них суть справи! Я — письменниця, і я пишу повільно, тому що з кожною фразою шукаю небанальні слова для передачі особливих смислів. Не мені судити, чи завжди знаходжу. Але завжди шукаю. Заяложений комплімент самим фактом свого існування виключає наближення до особливих смислів. Це — своєрідна профанація слова, його особливе знецінення. Якщо я про когось захочу сказати добре, то шукатиму ці слова дуже довго.

Критично про когось — значно легше. Адже навкруги юрмляться пані в майках на бретельках, які жадібно й безпорадно чекають компліментів. І в моїх текстах таких жінок повно.

Я — за розмови, які наближаються до рівня написання текстів. Бо варті витраченого часу лише ті розмови, які бодай на йоту наближають співрозмовників до істини. Можливо, не до великої універсальної істини. Але до істини мого та його чи її життя.

Чоловіки мого життя

Прадід Мойсей. Певне, Кременчуг, ще Полтавської губернії. Рік мені не відомий

Моє ставлення до чоловіків ще з дитинства формували дві ідеології: «чоловіки — негідники, але як без них?» і «чоловіки — негідники, тож від них треба подалі». Жіноча частина моєї родини жила за законами другої ідеології, де висміювалися і демонізувалися чоловіки, з якими жили жінки з першої групи, нещасні кріпачки ідеології «а як без них?»

І то таки, правда, були не люди, а монстри, бо я їх усіх знала особисто. «Ублюдочні виродки», на чиїх неосяжних животиськах лопалися радянські майки, а від дірок повзли неоковирні дороги. Вони й до мене ставилися із відвертим презирством. Хоча я тоді ще була цнотливою дівчиною, але вони вже бачили в мені майбутню «розвєдьонку». «Якщо її ще хтось візьме, бодай ненадовго». Слід нагадати: то говорилося в Радянському Союзі, де