Консуело - Жорж Санд

Одразу він заговорив про інше й зачарував співрозмовників витонченістю й силою свого розуму. Протягом усієї вечері, коли він звертався до Консуело, обличчя в нього ставало добрим, довірливим, чого вона не помічала раніше.

Розділ 102

Коли закінчили десерт, примара, закутана в усе біле, з опущеним на обличчя покривалом, явилася гостям і вимовила: «Ідіть за мною». Консуело, змушена при репетируванні цієї нової сцени ще раз виконати роль маркграфині, підвелася перша й у супроводі інших гостей піднялася великими сходами замку. Примара, що йшла попереду, відчинила нагорі сходів великі двері, й усі опинилися в темній стародавній галереї, у кінці якої мерехтіло слабке світло. Довелося йти по цій галереї під звуки повільної врочистої й таємничої музики, що виконувалася ніби мешканцями потойбічного світу.

— Пан граф, їй-богу, ні в чому нам не відмовляє! — вигукнув Порпора захопленим тоном, у якому проступала іронія. — Ми чули сьогодні музику турецьку, флотську, музику дикунів, китайську, ліліпутську й узагалі всяку дивовижну музику, але ця так перевершила їх, що її дійсно можна назвати музикою з того світу!

— І ви ще не все чули! — вигукнув граф, у захваті від компліменту.

— Від вашої ясновельможності всього можна очікувати, — сказав барон так само іронічно, як і професор. — Але після цього, по правді сказати, не знаю, що ж іще ви можете нам показати.

У кінці галереї примара вдарила по інструменту, що нагадував східний тамтам, почувся якийсь тужливий звук, після чого піднялася велика завіса й відкрився вид на зал для глядачів, оздоблений та ілюмінований так, як йому належало бути наступного дня. Не буду його описувати, хоча тут і було б доречно сказати:

Повсюди мішура, фестони і прикраси!

Завіса піднялася. Сцена зображувала не більше і не менше як Олімп. Богині виборювали одна в одної серце Паріса, і змагання між трьома головними з них становило весь зміст п'єси.

Вона була написана по-італійському, що змусило Порпору пошепки сказати Консуело:

— Мова дикунів, китайська, ліліпутська — ніщо не зрівняється із цією нісенітницею.

І вірші й музика були сфабриковані графом. Актори й акторки були варті своїх ролей. Після півгодини метафор і гри слів з приводу відсутності богині, найчарівнішої й наймогутнішої з усіх, яка не визнала гідним узяти участь у змаганні краси, Паріс нарешті наважується віддати першість Венері, а та, взявши яблуко й спустившись сходами зі сцени, кладе його до ніг маркграфині, визнаючи себе невартою володіти ним і просячи вибачення за те, що насмілилася в присутності її ясновельможності навіть домагатися перемоги. Венеру мала зображувати Консуело, а позаяк це була головна роль і насамкінець треба було проспівати дуже ефектну каватину, то граф Ґодіц, не маючи можливості доручити її на репетиції якій-небудь зі своїх корифейок, зважився сам провести її — почасти, щоб не провалити репетиції, а почасти, щоб Консуело вникла в дух, тонкість і красу ролі. Він був до того комічний, зображуючи всерйоз Венеру, і так бундючно виспівував вульгарності, насмикані з поганих модних опер і погано підігнані, які він мав претензію називати своєю партитурою, що ніхто не міг стриматися від сміху. Але він був занадто захоплений муштруванням своєї трупи, занадто натхнений чудовою виразністю своєї гри, щоб помітити веселий настрій слухачів.

Йому несамовито аплодували, а Порпора, що диригував оркестром, затикаючи собі нишком час від часу вуха, оголосив, що все чудове — і лібрето, і партитура, і голоси, і музиканти, а найліпша за все — особа, що тимчасово виконувала роль Венери.

Вирішили, що Консуело того ж вечора і наступного ранку перегляне разом з учителем цей шедевр. Він був не довгий і не важкий для вивчення, і обоє були впевнені, що наступного вечора виявляться на тій же висоті, що п'єса й трупа. Потім пройшли до бальної зали, що не була ще готова, адже танці призначені були тільки через день, а свята мали тривати цілих два дні й складатися з безперервної низки різноманітних звеселянь.

Пробило десяту годину вечора. Стояла ясна погода, яскраво світив місяць. Прусські офіцери наполягали на тому, щоб у ту ж ніч перебратися через кордон, посилаючись на найвищий наказ, що не дозволяв їм ночувати в чужій краші. І графові довелося поступитися; віддавши наказ сідлати коней, він повів своїх гостей розпити прощальний кубок — тобто випити кави й покуштувати прекрасних настойок у вишуканому будуарі, куди Консуело не визнала зручним за ними піти. Вона попрощалася з усіма й, тихенько порадивши Порпорі бути обережнішим, аніж за вечерею, вирушила до своєї кімнати, що розташована була в іншій частині замку.

Але незабаром вона заблукала в переходах цього великого лабіринту й опинилася в якійсь молитовні, де наскрізний вітер задув її свічку. Боячись іще більше заплутатися й провалитися в яку-небудь пастку з «сюрпризами», на які щедрим був замок, вона вирішила навпомацки йти назад, аж поки дістанеться освітленої частини будинку. У метушні, викликаній приготуваннями до такої маси безглуздих витівок, у цьому пребагатому домі дуже мало піклувалися про необхідну зручність. Тут були дикуни, примари, небожителі, пустельники, німфи, боги веселощів та ігор, але жодного прислужника, що подав би свічку, жодної розсудливої істоти, до якої можна було б звернутись із запитанням.

Раптом їй почулося, що хтось обережно пробирається в темряві, мовби бажаючи прослизнути непоміченим. Це здалося їй підозрілим, і вона не зважилася ні окликнути того, хто йшов, ні назвати себе, тим більше що, судячи з важких кроків і подиху, це був чоловік. Вона посувалася далі вздовж стіни, трохи стривожена, як раптом почула недалеко від себе звук дверей, що відчинилися, і місячне світло, проникнувши в галерею, упало на високу постать і блискучий костюм Карла.

Вона зараз же гукнула його.

— Це ви, синьйоро? — мовив він голосом, що змінився. — Ось уже скільки годин я шукаю нагоди поговорити з вами хвилинку, та тепер, мабуть, що й спізнився!

— Що тобі треба сказати мені, милий Карле, і чому ти такий схвильований?

— Вийдіть із коридору, синьйоро, я поговорю з вами в зовсім відлюдному місці, де, сподіваюся, ніхто нас не почує.

Консуело пішла слідом за Карлом і опинилася на відкритій терасі, що вінчала башточку, яка приліпилася до стіни замку.

— Синьйоро, — з острахом поглядаючи на всі боки, заговорив дезертир, що вперше приїхав уранці до Росвальда і не краще за Консуело знав місцевих людей, — ви нічого не говорили сьогодні такого, що могло б накликати на вас невдоволення прусського короля й розбудити