Консуело - Жорж Санд

Спустившись із гори ліліпутів, граф Ґодіц і його гості опинилися на невеликому пустирі, розміром з якусь сотню кроків, захаращеному величезними скелями та могутніми деревами, яким дозволили мати свій природний зріст. Це було єдине місце, яке граф не зіпсував і не спотворив. Він задовольнився тим, що залишив його таким, яким знайшов.

— Довго сушив я собі голову над тим, як використати цю глибоку ущелину, — повідав він своїм гостям, — і все не міг придумати, яким способом позбутися величезних скель і яку форму надати цим чудовим, але безладно розкиданим деревам. Раптом мене осяяла думка охрестити це місце пустелею, хаосом. Я уявив собі, який вийде ефектний контраст, коли, відійшовши від цих жахів природи, потрапиш у розкішний, у прекрасному стані квітник. Щоб доповнити ілюзію, я вам зараз покажу щось дуже цікаве.

Із цими словами граф зайшов за величезну скелю, що піднімалася біля доріжки (не можна ж було, справді, не провести в страшній пустелі хоча б однієї гладенької, посиланої піском доріжки), і Консуело опинилася біля входу в обитель пустельника, висічену в скелі, над якою піднімався грубо обтесаний дерев'яний хрест. Звідти вийшов пустельник. То був добродушний селянин, чия підробна довга сива борода погано гармоніювала з молодим обличчям, яке сяяло рум'янцем юності. Він виголосив прекрасну проповідь (неправильні вирази відразу поправлялися графом), дав своє благословення й підніс Консуело коріння й молока в дерев'яній мисці.

— Я вважаю, що пустельник занадто юний, — зауважив барон фон Кройц, — ви могли б, мабуть, помістити сюди справжнього старця.

— Це не сподобалося б маркграфині, — простодушно пояснив граф Ґодіц. — Вона досить справедливо вважає, що старість приносить мало веселощів і на святах треба бачити тільки молодих акторів.

Порятую читачів од подальшої прогулянки. Не було б кінця, якби я заходився описувати різні країни, жертовники друїдів, індійські пагоди, криті дороги й канали, незаймані ліси, підземелля, де можна було бачити висічене на скелях зображення містерії страстей Господніх; штучні печери з бальними залами, Єлисейські Поля[302], могили, водоспади, серенади, хороводи наяд і шість тисяч фонтанів, які, як згодом розповідав Порпора, він мусив «переварити». Були тут іще тисячі інших принадностей, про які докладно і з захватом передають нам мемуари того часу: приміром, напівтемний грот, куди можна було проникнути лише розбігшись, — у глибині його розташоване було дзеркало, що, відбиваючи в півмороку ваш власний образ, неминуче мало б страшенно лякати вас; монастир, де, під страхом довічного ув'язнення, вас зобов'язували заприсягатись у вічній покірності й вічному обожнюванні маркграфині; дерево, з якого завдяки захованому в гілках насосу лилося на вас чорнило, кров або рожева вода, — залежно від того, хотіли вас ушанувати чи познущатися з вас; словом, маса чарівного, таємничого, дотепного, незрозумілого, а головне — вартого скажених грошей; усього, що Порпора мав зухвалість вважати нестерпним, ідіотським, обурливим. Тільки ніч поклала край цій прогулянці навколо світу, під час якої гості то верхи, то в критих ношах, на ослах, у каретах або в човнах відмахали добрі три милі.

Звичні до холоду й утоми прусські офіцери хоч і посміювалися над дитячими забавами й «сюрпризами» Росвальда, одначе не були так вражені сміховинною стороною цієї чудесної резиденції, як Консуело. Дитя природи, вона народилася серед полів, звикла, відтоді як у неї розкрились очі, дивитися на все створене Богом не в лорнет і не крізь газове покривало; а барон фон Кройц, не новачок в аристократичному товаристві, що звикло до розкішного оздоблення й модних прикрас, усе-таки був людиною свого кола й свого часу. Він не почував відрази ні до гротів, ні до відлюдних альтанок у парку, ні до статуй. Загалом, барон розважався з превеликою благодушністю, сміявся й жартував, і коли його супутник, заходячи до їдальні, шанобливо висловив йому співчуття з приводу того, що довелося понудьгувати під час нестерпної прогулянки, заперечив йому:

— Нудьгувати? Мені? Та нітрошки. Я рухався, нагуляв собі апетит, надивився на тисячу безумств, відпочив од серйозних справ, — ні, ні, я не згаяв часу.

Усі були вкрай здивовані, побачивши в їдальні лише стільці, що стояли навколо порожнього місця. Граф попросив своїх гостей сісти й наказав лакеям подавати.

— От біда! Ваша ясновельможносте, — заявив лакей, якому належало відповідати, — у нас не було нічого достойного запропонувати такому поважному товариству, і ми навіть не накрили на стіл.

— Оце так! — вигукнув господар із награною лютістю і, помовчавши трохи, додав: — Ну, гаразд! Якщо люди відмовляють нам у вечері, волаю до пекла й вимагаю, щоб Плутон надіслав вечерю, гідну моїх гостей!

Сказавши це, він тричі постукав об підлогу, і підлога негайно ковзнула в пазах, розсунулась, а в отворі показалось ароматне полум'я; потім під звуки веселої й химерної музики під ліктями гостей з'явився розкішно сервірований стіл.

— Непогано! — мовив граф, піднявши скатертину і звертаючись до когось. — Одне тільки мене дуже дивує: адже панові Плутону відомо, що в моєму будинку немає навіть води, а тим часом він не прислав жодного графина.

— Графе Ґодіц, — відповів із глибини хрипкий голос, цілком достойний пекла, — вода — велика рідкість у пеклі, тому що всі наші ріки пересохли відтоді, як очі її високості маркграфині запалили пристрастю самі надра землі; проте, якщо ви вимагаєте води, ми пошлемо одну з Данаїд на берег Стіксу[303], може, вона знайде там воду.

— Нехай поквапиться, а головне — дайте їй бочку без пробоїн.

І відразу ж із прекрасної яшмової чаші, що стояла посеред столу, забив фонтан джерельної води, що протягом усієї вечері розсипався снопом діамантів, які загорялися, відбиваючи безліч свічок. Столовий сервіз був шедевром розкоші й несмаку, а вода Стіксу й «пекельна» вечеря стали графові приводом для нескінченної й недотепної гри слів, усяких натяків і нісенітної балаканини, але все прощалося йому заради його наївної легковажності. Смачна ситна вечеря, подана юними сатирами й більш або менш гарненькими німфами, спричинила веселий настрій барона фон Кройца. Однак він не звертав майже ніякої уваги на красивих рабинь господаря бенкету; бідолашні селянки були одночасно покоївками, коханками, хористками й акторками свого пана, він був їхнім викладачем гарних рухів, танців, співу та декламації. Консуело ще в Пассау бачила приклад того, як узагалі він поводився з ними. І, пригадуючи, яку славну долю обіцяв він їй тоді, вона дивувалася шанобливій невимушеності, з якою він обходився з нею тепер, не виявляючи ні подиву, ні сорому за свій колишній промах. Консуело прекрасно знала, що наступного дня, з появою маркграфині, все