Консуело - Жорж Санд

було наказано графом не доторкатися насправді своїми губами васалів до благородної руки її високості, а цілувати власну руку, роблячи вигляд, що наближають губи до її руки. Потім убиті й умираючі кинулися до зброї, виявляючи при цьому бурхливий ентузіазм. Маленький блазень, який зображував юнгу, видряпався, мов кішка, назад на щоглу й вистрілив із легкого карабіна по бухті піратів. Флот зімкнувся навколо нової Клеопатри[301], і маленькі гармати вчинили страшенний шум. Граф, боячись злякати Консуело, попередив її, і вона не була введена в оману, коли почалася ця безглузда комедія. Але прусські офіцери, стосовно яких він не визнав за потрібне виявити таку ж люб'язність, бачачи, як після перших пострілів упали два чоловіки, бліднучи, притислися один до одного. Той, що все мовчав, здавалося, дуже злякався за свого капітана, чиє сум'яття також не залишилось непоміченим спокійною, спостережливою Консуело. Одначе не переляк відбився на обличчі капітана, а, навпаки, обурення, навіть, мабуть, гнів, — начебто цей жарт образив його особисто, здався образливим для його гідності пруссака й офіцера. Ґодіц не звернув на це ніякої уваги, а коли спалахнув бій, обоє офіцери вже голосно реготали і якнайкраще поставилися до потіхи. Вони навіть самі взялися за шпаги і, фехтуючи, мовби взяли участь у цій сцені.

Пірати, одягнені греками, озброєні великими мушкетами й пістолетами, зарядженими порохом, вийшовши на своїх легких човнах із-за красивих маленьких рифів, боролись, як леви. Їм дали можливість кинутися на абордаж, і тут їх усіх перебили, щоб добра маркграфиня мала задоволення їх воскресити! Єдина жорстокість, виявлена при цьому, полягала в тому, що деяких із піратів було скинуто у воду. Вода в басейні була надзвичайно холодна, і Консуело пожаліла було їх, але негайно ж побачила, що це робить їм приємність і вони навіть хвастають перед товаришами-горянами своїм умінням плавати.

Коли флот, очолюваний «Клеопатрою» (бо корабель, на який мала ступити маркграфиня, насправді носив це славетне ім'я), переміг, він, звичайно, повів у полон флот піратів і під звуки переможної музики (на думку Порпори, придатної тільки для похорону диявола) вирушив оглядати береги Греції. Потім підійшли до невідомого острова, де виднілися землянки та екзотичні дерева, що прекрасно акліматизувались або були майстерно зроблені, — у цьому важко було розібратися, до того справжнє й підроблене на кожному кроці змішувалось одне з одним. Біля берега острова були пришвартовані піроги. Тубільці кинулися в них із неймовірно дикими криками й попливли назустріч флоту: вони везли дикі квіти і плоди, щойно зрізані в теплицях графської резиденції. Дикуни були скуйовджені, татуйовані, кучеряві, схожі більше на чортів, аніж на людей. Костюми їхні були не дуже-то витримані. Одні з дикунів були прикрашені пір'ям, як перуанці, інші закутані в хутра, як ескімоси. Але цьому не надавалося значення, аби тільки вони були якнайпотворнішими й якнайрозшарпанішими, щоб їх можна було вважати щонайменше за людожерів.

Усі ці добрі люди страшенно кривлялись, а їхній проводир, велетень із приклеєною бородою до пояса, виступав із промовою, яку склав сам граф Ґодіц. То було сполучення якихось хрипких і шиплячих складів, розташованих абияк, щоб зобразити химерну варварську говірку. Граф, змусивши проводиря вимовити свою тираду без помилки, узявся сам перекласти цю чудову промову Консуело, яка все ще грала роль маркграфині до появи дружини графа.

— Ось про що йдеться, пані, — почав граф, наслідуючи вітання короля дикунів, — це плем'я людожерів; у них у звичаї поїдати всіх іноплемінників, які висадилися на їхній острів, але це плем'я таке захоплене й скорене вашою чарівною красою, що складає до ніг ваших свою жорстокість і пропонує вам бути королевою цих невідомих земель. Звольте ступити на них без страху; і хоча вони неродючі й не оброблені, проте квіти цивілізації незабаром зацвітуть під вашими стопами.

Причалили до берега під пісні й танці юних дикунок. Опудала, набиті соломою, що зображували небачених і лютих звірів, за допомогою вправлених у них пружин раптом схилили коліна, вітаючи появу Консуело на острові. Потім нещодавно посаджені дерева й кущі повалили, смикнувши за мотузки, скелі з картону обвалились, і з'явилися будиночки, прибрані квітами й листям. Пастушки, що гнали справжні череди (у Ґодіца їх вистачало), селяни, хоча й одягнені за останньою модою оперного театру, але досить неохайні зблизька, навіть приручені козулі й лані з'явилися виявити вірнопідданські почуття новій володарці й привітати її.

— Завтра вам доведеться грати перед її високістю, — звернувся граф до Консуело. — Вам буде доставлено костюм поганської богині, весь у квітах і стрічках, і ви будете ось у цій печері. Маркграфиня ввійде сюди, і ви їй проспіваєте кантату (вона в мене в кишені), у якій висловлено думку, що ви поступаєтеся маркграфині своїми божественними правами, бо там, де вона зволить з'явитися, може бути лише одна богиня.

— Подивимося кантату, — мовила Консуело, беручи з рук графа його твір.

Їй не важко було прочитати і проспівати з аркуша наївну, нав'язлу в зубах мелодію, де слова й музика цілком відповідали одне одному. Залишалося тільки вивчити їх напам'ять. Дві скрипки, арфа та флейта, заховані в глибині печери, акомпанували їй безладно. Порпора змусив їх повторити. Через яких-небудь чверть години все владналося. Не тільки цю роль мала виконувати на святі Консуело, і не єдиною була ця кантата в кишені графа Ґодіца. На щастя, твори його були короткі: не можна було стомлювати маркграфиню занадто великою дозою музики.

Кораблі, що стояли біля острова дикунів, знову підняли вітрила й тепер причалили до китайського берега: вежі, що здавалися порцеляновими, альтанки, сади карликових дерев, містки, джонки й чайні плантації — усе було в наявності. Учені й мандарини, досить добре костюмовані, з'явилися привітати маркграфиню китайською мовою, а Консуело, переодягнувшись під час переходу в трюмі одного з кораблів дружиною мандарина, проспівала куплети китайською мовою, також складені графом Ґодіцем у властивому йому стилі:

Пінг-панг-тіонг,

Хі-хан-хонг.

Пісенька — завдяки скороченням, властивим цій дивній мові, — мала означати таке:

«Прекрасна маркграфине, велика принцесо, кумире всіх сердець, пануйте вічно над вашим щасливим чоловіком і над вашою радісною росвальдською імперією в Моравії».

Залишаючи «Китай», гості розмістилися в розкішних паланкінах і на плечах китайських рабів і дикунів піднялися на вершину невеликої гори, де виявилося місто ліліпутів. Будинки, ліси, озера, гори — все доходило тільки до колін або до щиколотки людини, і треба було нагнутися, щоб побачити всередині будинків меблі та господарське начиння, що за величиною відповідало всьому іншому. На міській площі, під звуки сопілочок, варганів і бубнів, танцювали маріонетки. Люди, що маніпулювали маріонетками