Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— А та земля, яку на Різдво збирають, не має цілющих властивостей?

— Ні. Це не більше, як реліквія. Отой іній, що ви знайшли в печері, є найціннішим. Але ж його мало. І трапляється все рідше й рідше. Богородиця розчарувалася в хрестоносцях і не бачить більше сенсу підтримувати їх на силах. Господні воїни перетворилися на грабіжників і ґвалтівників.

— Стривай, — роздумував Лука, — отже, та дівчина, за якою полюють, і є воскресла Богородиця?

— Саме так. Але вона змушена ховатися.

— А молоко, яке проступило на стінах печери... Воно звідки? Невже з того часу, відколи вона ховалася від Ірода?

— Могло бути й відтоді. А могло з’явитися недавно, якщо Діва ховалася там від Балдуїна.

При цих словах грек з підозрою поглянув на Луку, але старий не змінився в обличчі.

— Себто... молоко в неї з’являється, навіть якщо вона не годує немовля? — дивувався він.

— У тих єгипетських папірусах, які я тобі показував, написано, що в богині Маа молоко починає сочитися, коли на небі з’являється повний місяць. Те саме відбувається і з відродженою Дівою».

Розділ 21

Київ, жовтень 2019. Бісмаркові забаглося до Греції

Увечері вони зустрілися з Адіком у «Книгаріумі» на Липинського. Відносно новий заклад ще не користувався популярністю, і тому тут можна було посидіти спокійно і поговорити, не підвищуючи голос, щоб перекричати музику або відвідувачів за сусіднім столиком.

Адіка напружив незвично самовпевнений Олегів тон, яким той почав розповідати новини. Це не була звична «доповідь», яку можна було б іронічно коментувати. Олег говорив повільно, задумливо, іноді замовкав на пів хвилини, і тоді Адік не міг зрозуміти: чи підшукує Олег потрібне слово, чи, навпаки, вирішує, що казати, а що не казати.

Перші хвилин п’ятнадцять під чарочку маловідомого французького коньяку — іншого тут не було — Бісмарк ділився враженнями про Клейнода.

— Його батько, напевно, був дуже чесним, — пояснював він Адікові і собі бідність господаря. — Все, що викопував, віддавав начальству. Нічого собі не залишав. Тому й син нічого, крім житлоплощі, не успадкував. І напевно тому Польський допомагав Клейноду-старшому. Зі співчуття. Почувався винним перед цим дурником, який нічого під кінець життя не назбирав, а потім ще й на рак захворів. А що таке рак, коли у тебе немає грошей на лікарів і ліки?

— Можна подумати, рак лікується грошима, — нарешті Адік знайшов момент для іронії.

— Грошей у них ніколи не було. Польський допомагав тільки ліками. Він їм посилав порошок.

— Який порошок? — насторожився Адік.

— Ну, я повільно до цього підходжу, — Олег витримав паузу і продовжив з хитрою посмішкою на обличчі. — Спочатку я думав, що це ліки. Але син розповів, що порошок, точніше дрібний білий пісочок з кристаликами, він отримував у поштових конвертах у папірці, складеному фантиком. А той був захованим всередині листа, тільки листів Польський Клейноду-старшому ніколи не писав, аркуші завжди були чистими...

— І? — Адік став підганяти оповідача, бо він уже допив свій чай, алкоголю йому сьогодні не хотілося.

— І ось я думаю, що це були не ліки, а дещо інше. Тому, що за словами сина, порошок допомагав йому і від раку, і від гіпертонії і давав йому стільки енергії, що хворий міг усю ніч бродити Подолом. Думаю, це були «колеса»! Наркотик!

— Он як? — Адік здивувався, і очі його блиснули цікавістю.

— Тобто Польський, я думаю, розбагатів не на захованих від археологічного начальства знахідках, а на наркотиках!

— Ні, — Адік махнув рукою. — Людина, яка прожила стільки років у Союзі і зробила там кар’єру, візьметься за наркотики? Не вірю! Найпевніше, йому вдалося викопати і переправити до Греції купу золота. Звідси і гроші, і можливість добути «колеса» для смертельно хворого товариша.

— Є тільки один варіант дізнатися правду, — хитро сказав Бісмарк.

— Ну і який же?

— Запитати у старого.

— У якого? Ти що, все ще думаєш, що він живий?

— Ну ти ж сам щойно сказав, що він міг заховати золоті знахідки і переправити їх до Греції? А крім того...

З виглядом переможця Олег дістав із куртки прозорий файлик, а з нього витяг поштовий конверт і простягнув його Адікові.

— Ось, Клейнод знайшов на моє прохання один з конвертів, у яких пересилалися ліки. — Бачиш? Грецька марка зі штемпелем, адреса одержувача з прізвищем та прізвище відправника. Правда, без адреси, але це ж не проблема...

— Це конверт, у якому надсилався порошок? — Адік розсунув боки конверта і уважно заглянув всередину. — Таж тут могли залишитися сліди, за якими не важко і визначити, що там було?

— Небезпечно! — похитав головою Бісмарк. — Покажеш фахівцям, а вони тебе здадуть з бебехами! А потім ти їх до мене приведеш! І ми так нічого й не дізнаємося!

І тут Олег завмер, а погляд його немов розвернувся всередину самого себе. Наче він хотів роздивитись власні думки.

— Зачекай, а що ми хочемо дізнатися? — трохи роздратовано і пригнічено запитав він після хвилинного мовчання і втупився Адікові в очі. — Для чого ти мене до цих археологів підсилаєш? Що ти хочеш знайти? Може, тебе цікавлять зовсім не золоті штучки з-під Софійського собору? Може, якраз там ці археологи ховали наркотики? А розкопками вони просто прикривали свої темні справи?

Адік відобразив на обличчі водночас і шалене здивування і святу простоту.

— Ти не розумієш! Я ж тобі дав список людей, які копали на тому ж місці, що і ти, і не доповідали про результати археологічній науковій спільноті. Якщо ми дізнаємося, чому це відбувалося, тоді все й зрозуміємо, тоді і вийдемо на безцінні речі. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки вони коштують! Будь-яка золота дрібничка того часу тягне, як мінімум, на десять-двадцять тисяч баксів!

В Адіковому голосі прозвучала дзвінка жадібність, і Олег машинально роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслухав.

Бородатий бармен стояв у кутку за стійкою. Його вуха були затулені великими дорогими навушниками. Більше поруч нікого не було.

У щиру жадібність Адіка Бісмаркові вірилося легко. Як і взагалі в щирість будь-якої людської вади.

— У музеях з цієї могили нічого немає. Це точно! — Адік перейшов на шепіт. — Я відчуваю, що ми наблизилися до таємниці тисячоліття. Я тобі ще дещо покажу, щоб ти мені повірив.

Він поліз рукою в кишеню плаща, а коли розкрив долоню перед обличчям Бісмарка, на ній лежала невелика золота фляжечка з тим самим зображенням, що і на сиґнеті.

— Це та грудка, яку я тобі передав? — здогадався Бісмарк. Адік кивнув. — Для коньяку замала, — видихнув Олег. Настрій у нього зіпсувався.

— У той час коньяку ще не було. Це посудина для магічного еліксиру на випадок смерті або поранення. Але еліксири — це фігня. Головне, подивися, яке золото і яка тонка робота!

— Ти не віриш у магію? — на Олегових губах заграла в’їдлива посмішка.

— Достатньо того, що вони вірили, — спокійно відповів Адік. — Якщо вони вірили — отже, їм усі ці еліксири допомагали. Ми ось ні в що не віримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навіть в аспірин