Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Дмитре Тимофійовичу!

— Слухаю начальника, — не зупиняючись, пішов уперед.

— Візьміть мене із собою в Славногородецькі ліси, — благаюча усмішка і рішучість, з якою Созінов домагався поїхати в партизанське з'єднання, здивували Дмитра. Він неясно догадувався, що за останні дні щось робиться на серці поміркованого і спокійного юнака.

— Ти тут більше будеш потрібний. А нам зайві люди — зайвий клопіт: тяжче буде проскочити непоміченим.

— Один чоловік — не поміха, — почав переконувати Созінов. Йому так хотілося розсіяти свій сердечний біль, забути горе, що дальня дорога здавалася рятівним колом, яке поверне рівновагу, внесе спокій в думки і почуття. Він з жахом помічав, що йому все важче і важче стає в товаристві Тура, що він не може без болю чути його радісного голосу, а коли заходила розмова про Соломію — ледве стримував свої страждання.

«Вкоренилась же ти в мені», — криво морщився, думаючи про дівчину. Було огидно перед собою, що не міг подолати болючих приступів. Інколи вдавалося втихомирити себе, але досить було Турові заїкнутись про своє щастя — гнів знову охоплював Созінова. Тому так хотілося подалі від'їхати від того місця, де притьмарились перші надії кохання.

— Чому тебе так тягне в дорогу? — підводячи брови, запитав Дмитро.

— Чому? — ще більше побілів од хвилювання. — Це, Дмитре Тимофійовичу, особиста справа…

— Особиста?

— Да. Вона для мене багато важить. Коли хочете — розповім, хоча і важко про таке розповідати. Повірте, що тут не криються ні військові, ні інші справи.

— Он як, — промовив у роздумі, і раптом здогадався, що за особисті справи можуть бути в Михайла. — Добре, їдь. Зараз же збирайся в дорогу. Сідлай коня, бо ми уже готові.

— Біжу, товаришу командире! — повеселішав Созінов і легко кинувся бігти поміж засніженими деревами.

Одначе виїхати цього дня із табору не довелося. Тільки Созінов осідлав коня, як в глибині лісу почулися рушничні і автоматні постріли. Коли вітер віяв в обличчя, стрілянина виразно дудоніла в морозному повітрі, чулось, що вона ішла густим струмом. Созінов з кількома партизанами верхи кинувся вперед. Поруч із ним, пригинаючись до гриви, скакав на своєму мускулястому Шпаку Пантелій Жолудь. Здавалось, що кінь і верхівець були з одного шматка металу.

Стрілянина наближалась. Повз них пролітали кулі, довбали підсушені морозом дерева. Поміж стовбурами Созінов побачив, як Тур, відірвавшись од невеличкого гуртка піших партизанів, пустив коня назустріч ворогові. Він кинув повід на гриву коневі і короткими чергами строчив з автомата. Не добігаючи до чорної живої лінії, кінь Тура раптом з розгону спотикнувся на передні ноги і упав на землю. Комісар, перелетівши йому через голову, розтягнувся на снігу. Коли Тур схопився за шаблю, на нього навалилося з десяток ворогів, очевидно бажаючи взяти його в полон. Від думки, що може втратити товариша, пройняло потом і острахом. І, забуваючи про все на світі, Созінов помчав до Тура.

«Коли б успіти! Коли б успіти!» — б'ється серце, і він пильно цілиться в натовп, щоб не зачепити свого товариша. — Держися, Саво, держися, дорогий! Саво! — щосили гукає.

Гілка вдарила по лобі, зірвала шапку, але болю попервах не почув. З двох боків із Пантелієм вони розірвали стиснуте коло, погнали його поперед себе, залишивши позаду Тура, що двома страшними перехресними вдарами шаблі вирубав голову кремезному вусачеві.

Роз'яреними, затуманеними очима Тур побачив, як його кінь, лежачи боком, висунувши із жовтих міцних зубів блідо-рожевий язик, кривавив сніг. Дрібний дрож пробіг по всьому його тілу, а задні точені ноги, мерехтячи синюватим сяйвом підків, витягувались і деревеніли. З куточка червоного ока струмком котилися й обмерзали сльози.

«Наче врятували, наче врятували!» — вирвалось полегшеним зітханням із грудей Созінова, коли з-за плеча оглянувся назад.

І, летючи за ворогом, почув таку радісну хвилю, ніби було зроблено щось надзвичайне, про що тільки мріялось в найкращі години життя. Ця хвиля охопила все його тіло, і вже не чув ні пострілів, ні посвисту куль, ні перестуку копит, ні небезпеки бою. Зараз, коли таким радісним звучанням натягувалась кожна його клітина, навіть думка, що з ним може щось трапитись, була б безглуздою і дикою.

Він почував себе владарем усього привілля, запеклої битви, чув, як його дії злилися в одне з найдорожчими помислами, що з такою чистотою прокинулись ще в роки ранньої юності.

Розстрілявши всі набої, Созінов вихопив шаблю, і в цю ж мить тупий біль обізвався у правій нозі: наче хтось сухим деревом вдарив нижче коліна і струсонув колінною чашечкою. Гойднувся світ перед очима, і кінь, шкура в якого перекочувалась до самої гриви, почав з зітханням обережно опускатися на коліна.

Созінов устиг вийняти ноги із стремен і відповзти осторонь. Почув неприємну вогкість у середині чобота і побачив, що сніг почервонів, увігнувся і став осідати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу.

Коли ліворуч почав півколом заходити загін під командуванням Дмитра, ворог став швидко відступати. Один здоровило в дубленому червоному кожушку, тікаючи, спіткнувся, упав на сніг, підвівся і знову упав.

«Як смерті боїться. Переляк такою деревиною кидає». Дмитро натиснув на ворога конем і, вже вихопивши шаблю, помітив, що йому прямо в вічі, похитуючись, дивиться крихітний отвір карабіна.

Дзвінко, ніби в самому вусі, задзвенів постріл, оглушив Дмитра. І знову великі пальці здорованя судорожно вчепилися в запітнілий затвор. На перекошеному шпаристому обличчі розливалася драглиста білизна, по лобі котились великі краплини поту, і люті сльози блищали в очах. Іще раз приклад підскочив до плеча. І в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом на себе, навскіс рубанув шаблею по широкій ослаблій шиї.

Криця з трускітом пересікла ключицю і розчепила грудну клітку. Почувся схлип. На яскравочервоному кожушкові зразу замигтіла крива смуга, і кров задзюрчала на сніг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснуті сльозини і обривались на почорнілій овчині.

І раптом у глибині лісу Дмитро побачив, як на санках, підвівшись на весь зріст, пролетів Карпо Варчук.

«Ось кому ти душу запродав!» — Шаленіючи, пустив навскіс Орла. Але чуття командира заставило його подивитись навкруги.

Помітив, як кілька поліцаїв обсіли Пантелія Жолудя, і з лютим болем Дмитро повернув коня на чорний клубок тіл, що в лихім двобої кружляв поміж деревами. А санки ще кілька разів мигнули біля дороги і зникли в ярку…

Після бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав Созінов. Куля роздробила начальнику штабу кістку і вийшла навиліт, розшматувавши при виході литку.

Обережно сів Дмитро біля пораненого.

— Так що не