Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

«Що ж то за німці? По своїх стріляюгь!» — не встиг подумати, як зчинилась перестрілка. Два солдати, лишивши третього, кинулися у видолок і, петляючи поміж деревами, подалися низом.

Підбігли до пораненого, що горілиць, незручно розкинувшись, лежав на снігу. Під розстебнутою німецькою шинеллю був не мундир, а чорний піджак. Груди і праве плече підпливали кров'ю. Глянув Пантелій на смагляве обличчя, що покривалося страшною блідістю, на хороші, скошені в муці голубі очі, заокруглений ніс, і зразу ж, холодіючи, догадався, що лежав перед ним не німець.

— Ех, хлопці, здається, свій, — схилився до пораненого. — Браток, звідки ти?

— А ви хто будете? — тяжко підвів голову юнак і знову безсило опустив на сніг.

— Так і є — свій, — з глибоким жалем промовив Пантелій і обличчя його почало парувати. — Партизани ми.

— Партизани? — знову подивився хлопець.

— Ти не дивись на одяг. Біда заставила його одягати, — притримав руками обважнілу голову пораненого.

— І я партизан, — тихо промовив він і закривавленим язиком злизав піт з побілілих уст.

Мовчки стиснулись лісові друзі біля пораненого, неуміло перев'язали рани, і Гоглідзе, боячись, що хлопець може померти, почав розпитувати саме головне.

— З якого ж ти загону?

— З самого найкращого, — блідо усміхнувся. — Володимира Ілліча Леніна.

— Не чули про ваш загін.

— Ми входимо у партизанське з'єднання Івана. Прізвища — ще не знаю, бо я молодий партизан, — з винуватою, болісною посмішкою глянув на Пантелія і знову торкнувся язиком до уст, що покривалися рожевим льодком.

— Куди ви збиралися?

Важко дихаючи, тихо відповідав поранений. Здавалося, що він тяжко кував хрипливі слова і викидав їх, немов розпечені кільця.

— Шукати нового просторішого місця для з'єднання. У нас для всіх ліси уже замалими стали. Доводиться розрізняти загони.

— Де ж ви знаходитесь?

— В Славногородецькому чорноліссі. Дайте снігу мені, пить хочеться.

Рожева піна підіймалася, шерхла і підмерзала на припухлих устах. Пантелій обережно витер хустиною кривавий накип.

«Ех, загинув хлопець. Тільки б жити та жити, та німця бити. І на тобі», — з тугою думав Жолудь. І ніхто, подивившись на його запечалене поблідле лице, не сказав би, що це сидить грізний вояка, який одним стиском дужих рук міг на смерть задушити ненависного ворога.

Обережно, на рушницях, понесли партизана до табору. За деревами ясно сходило сонце, золотило срібні крила дерев, одягало рожеву сорочку на притихлу землю і прощалося з молодим життям, що по краплі ронило на сніги останню кров.

VІІ

Напівроздягнені діти позалазили на піч. Олександра сиділа на ослоні і пряла. Неначе велетенський джміль, фурчить веретено і з побабчених напівпротертих пучок опускається додолу. На комині маленьким жовтим язичком кліпає і фахкотить каганчик, по кутках вгніздилася сторожка і вогка темінь. У шибки, покриті лускою, порско б'ють сухі сніжинки, і вся хата, затиснута петлями вітровію, голосить тривожно і низько, як вдовиця, що вже виплакала останні сльози.

Забряжчала клямка, і на порозі, обтрушуючи сніг з старого кожушка, став напівзігнутий Полікарп Сергієнко. До сухого у зморшках обличчя поприкипали сніжинки, кінчики довгих сивих вус покрились бурульками, а перемерзлі чоботи гуділи по долівці, як два дзвони.

— Приніс листівку від Степаниди, — тихо підійшов до жінки.

— Ох! — стрепенулась і кинула веретено на підлогу. — Читай же скоріше!

Діти позскакували з печі на лежанку, з цікавістю і острахом поглянули на тата. Шкарубкими пальцями вийняв з кишені вдвоє складену листівку, приступився ближче до мигунця. Простудженим, деренчливим голосом почав читати, не помічаючи, як сльози заволікали очі Олександри і падали на спідницю.

«Дорогі тату й мамо, дорогі мої сестрички Віро і Надіє! Пише вам із далекої чужини ваша Степанида. У своїй листівці багато ви загадали мені питань, а відповісти на них не можу. Як ми тут живемо, ви не уявляєте собі. Оце вчора мені наглядач накинув плаття, синє, аж чорне, а на ньому смужки густі та червоні. Таке, мамо, плаття, що не змиється, не злиняє, на весь мій вік стане. І лягаючи і встаючи, ми згадуємо свій рідний край та усе чекаємо, а кого, ви самі знаєте. Напишіть, чи скоро прибудуть у гості брати. Ждемо їх, як сонця ясного. Хоч як не є нам, але ми не тільки плачемо. Є і люди добрі і діло добре. Нагадайте Варчуку, що ми його й тут не забули, зав'язав він світ нам, зав'яжеться і йому… Мамо, я получила вашу посилочку. Так оце напилися чаю з сухарями. Цілую вас усіх міцно, міцно і кланяюся до самої нашої рідної землі. Ваша дочка Степанида».

— Поховають тебе, доню, в чужому краю, — тихо заплакала Олександра.

— А може й діждемось її, — несміливо спробував утішити жінку Полікарп та й сам зітхнув. Де й поділася тепер у чоловіка безтурботна, весела мова, пересипана жартами, побрехеньками і дотепами.

— Ти ж приготуй посилочку. Завтра понесу в район на пошту, — промовив, щоб хоч трохи заспокоїти дружину. Зітхаючи, Олександра вийняла із скрині шматок полотна, сіла на лежанці і почала шити крихітну торбиночку, а дівчата мовчки слідкували за роботою, потім почали наспівувати пісню, яку привезли із Німеччини покалічені полонянки. Діти знали, що мати любить цю пісню, хоча кожного разу плаче од неї.

Ой, журавко, журавко,

Чого крякаєш так жалко? —

тихим чистим голосом, неначе зітхаючи, запитала у безмовного широкого привілля старшенька Надія.

Як не крякати мені? —

сплеснув жалем срібний голос Віри, обнявся зі співом сестри і несподівано красиво та легко, як птиця, почав підніматися, взлітати притишеним підголоском, що зразу ж охоплював серце тривогою і болем:

Горе жить на чужині.

Охопивши голову руками і впершися ліктями в навій ткацького верстата, сидів Полікарп у другій кімнаті. Ноги його забули перебирати начиння, човник упав на долівку, зачепивши грубою ниткою шпуляр.

Перед очима чоловіка пропливало теперішнє життя рідної дочки, впліталося в його життя і знову розходилось, як однакові сумовиті голоси невільницької пісні, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтіла біля шибок, просячись на засніжений простір.

Одірвалася од роду,

Як той камінь, та й у воду.

Упав камінь та й лежить.

На чужині гірко жить.

Не дай, боже, заболіть,

Бо нікому й пожаліть.

Не дай, боже, помирать,

Бо нікому й поховать.

Поховає чужина,

Проклятуща сторона

Поховає чужий рід,

Що й не знатимуть де слід.

Випала голка з одерев'янілих пальців Олександри. Світло різкими болючими плямами наповняло налиті сльозами очі.

«Це тільки подумати — ополониками кормили навесні, — пригадувала слова із давньої листівки. —