Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Щоб мати і діти остались живі…

Від підривників Созінов попрямував до обозників. Сюди попадали або старі люди, або ті партизани, що чимсь провинилися. Найбільш хоробрі з них недовго засиджувалися в обозі: після якогось одчайдушного вчинку їм знову повертали відібрану зброю і посилали на важкі, але милі серцю завдання.

Зараз біля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в минулому ретельний і до справ і до випивки секретар сільського виконкому. Він лише вчора попав до обозу, і його нові товариші весь час приставали: розкажи і розкажи, як дійшов до такого життя. Василь відкручувався жартами і примовками, нападався на найбільш в'їдливих, але нарешті почав признаватися у своїх гріхах:

— Порядок, братці, погубив мене, на кілька днів розлучив із кулеметом.

— Може на більше?

— Як на більше?! — обурився Мель і напався на худого чорного обозника. — Тіпун тобі на язик. Я ж не такий, як ти: комахи із кулею не переплутаю.

— А він переплутав?

— Аякже! — рішуче ствердив Мель. — Сам розповідав мені: стою раз на варті, зиркає навколо — ніде нікого. Аж чую — летить, посвистує і гуде розривна куля. Я сюди — гуде. Я туди — гуде. Я назад — вона за мною. Падаю в кущ — вона мені в чуб. Я рукою хап — аж це хрущ!

— Якове, було таке? — регочуть партизани.

— Придумає ж чортів Василь, — і собі сміється Яків. — Ну, розповідай уже, як тебе порядок до обозу привів.

— Після однієї розвідки поколошкав я, братці, в Медведівці поліцейську погань. Ну, думаю, після роботи і погрітися не завадило б. Зайшов до старости, положив на стіл гранату — і зразу ж на столі з'явилося і печене, і варене, і у пляшці каламутне. Словом, чудесна у мене граната. Випив чарку, випив другу, і як мене розібрало — досі не розумію. Вирішив я трохи прикурнути. А щоб усе було в порядку, як у мене колись у сільраді, заставив старосгу писати розписку. От і написав він на моє лихо документ:

«Дана ця розписка партизанові Василю Марковичу Мелю в тому, що я, староста села Медведівки Петро Іванович Веремій, в суворій тайні буду зберігати місце перебування партизана Меля, відповідаючи за його сохранність своїм життям. В чому і розписуюся власноручно».

Склав я цей папірець учетверо, поклав у бумажник і поліз на лежанку. В узголів'ї поклав полуавтомат, гранату і спокійно заснув, знаючи, що все в порядку: лежить же розписка в кишені. А староста тимчасом одягнувся, кинувся до стайні, запріг коні, виніс мене з жінкою на санчата, притрусив сіном і помчав… у наш загін до Дмитра Тимофійовича. На щастя, правильний староста попався, наш, тільки жаль, що не здогадався на заставі скинути свого пасажира, а привіз до командира. Ну, й чехвостив же мене Дмитро Тимофійович. Піт з мене, братці, наче квасоля, сипався. Отак до вас у гості попадаєш.

— Ненадовго, кажеш?

— Ненадовго. Щось за ці дні видумаємо партизанське… Ну, Іване, читай Горького, — підняв руку, щоб втихомирити сміх.

Созінов, який добре знав, чому насправді попав кулеметник в обоз, вийшов з-за дерева і насварився пальцем на зніяковілого оповідача.

V

Ці дні Микола Остапець дубів у напівобваленому забутому окопі, з якого покаліченими жмутками стирчало промерзле коріння. В окопі Микола розташувався так, начеб мав тут зимувати. В земляних закапелках і на розлапистій хвої акуратно лежали гранати, торбинка з набоями, промерзлий хліб і «гаряча суміш» — баклага з самогонкою; нею рятувався партизан од холоду.

З облюбованого місця рельєфно виділялося в долині засніжене село; в місячні ночі воно, наче колиска, погойдувалося на плетиві доріг, що стрімко збігали з пагорбів униз.

Кущова нарада поліції чогось запізнювалася, і Микола лаяв її за неакуратність усякими підходящими для такого випадку словами. «Бігаєте навколо лісів солоними зайцями, висолопивши язики, бігаєте, партизанська куля вам в рот… На наради запізнюєтеся, а мені за вас, чортів, страждати? Порядку, порядку не бачу, пани поліцаї…»

Але сьогодні після полудня «порядок» почав установлюватися: в село, як мухи в полумисок, почали чорними краплинами злітатися озброєні служаки. Микола пильно стежив за ними до того часу, поки на оголену вечірню дорогу з села не вийшла варта Уже хотів бігти до загону, коли позаду почув обережний скрип. Схопився за гвинтівку, та його попередив умовний свист.

Обвалюючи сніг і землю, в окоп ведмедем радісно скотився Пантелій Жолудь, міцно охопив Миколу.

— Пантелію, зруйнуєш мій передовий НП і мене разом придушиш, — запищав, заборсався в міцних руках.

— Зате розігрієшся, — заспокоїв Пантелій, розпатлуючи Миколі чуба. — Як твоя поліцейська хунта поживає? Ще в розброді?

— З'їхалась.

— Невже?

— Назбиралося їх, наче на парастас.

— Наче на похорон, — поправив Пантелій і раптом змовницьки підморгнув Остапцеві. — Давай ми із твого НП рванемо на зближення з оцими парастасниками.

— А потім в обоз?

— Це вже залежатиме від успіху операції.

— Та хоч і в обоз, а провчимо гадів, — рішуче мотнув головою Остапець. — Як твій полуавтомат?

— Давно на автоматичний стрій наладив.

— Який у тебе план, Пантелію?

— Дуже простий: вночі непомітно проскочим у село. А якщо напоремось на кого — граємо поліцаїв, які запізнилися на нараду. Орудувати в поліції буду я, а ти під вікнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицію, то й пускай її у пекло.

— Геніально! — захопився гарячковитий Микола.

— Живцем у генії попав, — запишався Пантелій. — Буває, хоча й рідко. — З-під навскісних, зведених угору брів завзято, весело дивляться сизодимчасті очі. Високий лоб, що піддашком входить у каштанове волосся, прямий, трохи роздвоєний на кінці ніс, уперті губи — усе надає Пантелієві якогось стрімкого, невпинного розгону.

— Скоріше б ніч наступила… — уже мучить нетерплячка Миколу. — Як твоя Марія поживає?

— Утричі більше мене тепер любить.

— Аж утричі? — засумнівався Микола.

— Тільки утричі Раз — за те, що я, Пантелій, непоганий хлопець. Два — за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистів побив, а сам з кабіни вискочив. Три — що партизаном став…

Морозної зоряної ночі, обережно петляючи поміж одягненими в паморозь садами, друзі добралися до поліції.

— Стій! Хто йде? — гукнув біля дверей поліцай, коли Пантелій і Микола з'явилися на вулиці.

— Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хіба?! — вийшов наперед Пантелій.

І хоча поліцай нічого не побачив, але повірив, що йде хтось із своїх. Наблизившися до вгодованої постаті служаки, Пантелій блискавичним ривком перехопив обома рукама його шию і зразу ж кинув помертвілий лантух у сіни, а сам став на порозі поліції, блідий і грізний.

Іще не встигли оторопілі поліцаї схопитися за зброю, як вдарили