Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Радий і за вас, товаришу командире! — Зразу ж виструнчився. — Приїхав зі своїми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, — Дмитро почав знайомити Дуденка і Жолудя із Кошовим.

— На більші оперативні простори хочете виходити?

— На більші.

— Добре діло задумано… Поїзди рвете?

— Рвемо, Іване Васильовичу… Мені навіть у снах ввижаються далекі перестуки вагонів. Найбільше хвилюєшся, коли поїзд наближається до міни.

— І в мене таке відчуття, — примружився Іван Васильович. — Чим рвете?

— Трофейними бомбами.

Дмитро розповів про свої підривні засоби.

— Інтересно, але дуже небезпечно.

— Небезпечно, Іване Васильовичу.

— Ми вас іншими новинками порадуємо: є у нас вибухові речовини і арматура для знесення поїздів. Москва допомогла… Сім'я жива?

— Жива.

— Як Ольга? Така сама щебетуха?

— Похмурніла, Іване Васильовичу. Наче дорослою стала.

Отак невимушене розмовляючи, пішли до штабу партизанського з'єднання. З кожним кроком наближався одноманітний м'який гуркіт. Незабаром підійшли до невеликої прогалини, де кружляли впряжені в керат троє коней. Пахло міцним потом, збитим снігом і свіжозмеленою мукою. Старий партизан виліз із землянки, розв'язав мішок і засипав зерном чотирикутній покатистий кіш. Зерно вдарилося в дерев'яні стінки, скоромовкою промовило «жить, жить», і камінь загудів глухіше, м'якше.

— Що це у вас — свій млин? — зупинився на мить Дмитро.

— У нас усе своє: і друкарня, і млин, і дубильня, і олійня, і навіть невеличка ковбасна фабрика.

— Спитать би, чи нема горілчаного заводу, — пошепки промовив Пантелій до Кирила.

— Тоді ти директором попросишся?

— Ні, знайомство з директором заведу.

Вартові пропустили в простору штабну землянку, і Дмитро вражено зупинився біля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою російською мовою.

— Іване Васильовичу, Москва?!

— Москва, столиця наша, — усміхаючись, відповів Кошовий і познайомив новоприбулих із комісаром з'єднання майором Кузнецовим і секретарем партбюро Гірником.

Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зі своїми бійцями до радіоприймача, вбираючи в кожну клітину неповторний голос Великої землі.

Саме знову передавали про величну перемогу наших військ під Сталінградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу і радість, і Іван Васильович, дивуючись, спостерігав, як суворе обличчя Дмитра, покрите негустими, але глибокими зморшками, привітно добріло і прояснювалося в майже дитячім захопленні, як перепечені морозом уста повторювали знаменні цифри і населені пункти…

— Щасливі ви, — звернувся до Івана Васильовича. — А ми зовсім були відрізані від світу, як скибка від хлібини.

— Коли б побільше таких скибок було накраєно.

— Новини часто доводилось виціджувати із запроданських газет…

— Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тільки слухаємо Москву, а й зв'язок налагодили з нею.

— З ким?

— З Українським штабом партизанського руху, — і Іван Васильович повідомив гостям багато значних новин.

Спати Дмитро не лягав до самого світу: жадібно розпитував і про події в Радянському Союзі, і про міжнародне становище, і про роботу партизанського з'єднання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним відчувалося життя Великої землі, до якої Дмитро тепер так тягнувся, як соняшник до сонця.

За звичкою Дмитро навідався до коней. Десь за північ перевалило, бо Стожари уже сяяли на заході. І ліс, і фіолетові тіні, і зоряна ніч — все було урочисто прекрасним, зрозумілим і близьким-близьким. Недалеко від штабної землянки — почув підземний гул. Розправляючи охолоді плечі, повільною ходою попрямував на приглушений звук.

— До наших першодрукарів у гості? — усмішкою зустрів його той самий чорноокий воїн, який ще кілька годин тому намірявся гвинтівкою.

В підземній друкарні біля двох ручних станків працювали літні партизани. Саме друкували наказ Верховного Головнокомандуючого про перемогу під Сталінградом і відозву до поневоленого народу.

Біля секретаря партбюро Гірника тісним колом сиділи молоді партизани-зв'язківці. Радістю і завзяттям горіли їхні очі. Воїни жадібно ловили кожне слово старого більшовика про торжество сталінської стратегії.

— А тепер, товариші, несіть сталінське слово перемоги нашому народу, — підвівся з куцого обземка Гірник.

Партизани тихо і урочисто почали з його рук брати невеличкі пачки листівок.

Короткий міцний потиск руки, останні слова поради і прощання — і вже розходяться воїни скрипучими снігами на всі чотири сторони світу. Уже світанком околишні села знатимуть сталінський наказ і святкуватимуть перемогу зі всією країною.

Попрощавшись з Гірником, який почав працювати над текстом нової листівки, Дмитро попрямував до штабної землянки.

Іван Васильович, наморщивши лоба, сидів над заваленим паперами столом.

— Дмитре, ти партизувався? — несподівано запитав йою Кошовий.

— Партизувався, Іване Васильовичу, — і ясно подивився у вічі командиру. — То пам'ятний день у моєму житті. День першої перемоги нашого загону, значної перемоги.

— І твоєї перемоги, — промовив значуще Іван Васильович. — Це добре, Дмитре. Ти знаєш, що сказав товариш Сталін відомому ватажкові партизанського руху Сидору Артемовичу Ковпаку? Командир партизанського загону в тилу ворога є представником партії і радянської влади. Розумієш, до чого зобов'язує нас така довіра?

— Розумію… І тут товариш Сталін не забув про нас, — тихо і схвильовано відповів Дмитро.

— Ворога справно б'єш, Дмитре? Не засиджуєшся в дівках?

— За це не сумнівайтесь, Іване Васильовичу, працюю по совісті. Може не все воно виходить, як хочеться, ну, та це друге питання… І ще чому навчав товариш Сталін?

— Головне — міцніше тримати зв'язок з народом, підтримувати його дух і черпати звідти нові сили. Вороги не тільки мучать його, а й отруюють свідомість. Сам знаєш про всякі провокаційні чутки. Тепер нам так треба повести роботу, щоб все населення знало про наші успіхи і йшло з нами бити ворогів. Ми поки що, як сказав товариш Сталін, другий фронт.

— А справжній другий фронт хитрує, наче баришник? — хмуро запитав Дмитро.

— Тут гірше, аніж хитрощі.

— Коли б нам радіоприймач?

— Самі винні, що досі не дістали. Ну, спати пора. «На добраніч та всім на ніч» — це, здається, твоя любима пісня.

— На добраніч.

Але Дмитро навіть на мить не заплющив очей цієї ночі.

Сколихнулися давні літа молодості, поєдналися з широкою течією нинішніх подій, і добре стало на серці Горицвіта, бо і зустріч з Кошовим, і останні радісні події, і ця нічна розмова у землянці були передвісниками людського і його особистого щастя, як небесний льодоплав є передвісником справжнього льодоходу і весни.

Через три дні, попрощавшись із Кошовим, Дмитро з п'ятьма партизанами рушив до свого загону. В основному штаб з'єднання вирішив перебратися до Городища, в значно більші ліси, але на всякий випадок послав своїх посланців, щоб іще краще ознайомитися з новою територією, на місці розпланувати розташування загонів.

X

Після величної Сталінградської епопеї, відгуки якої