Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

весіннім громом сколихнули всю окуповану територію, посилився приплив до партизанських загонів. По всій Україні зростала і зміцнювалась віра в близьке звільнення од неволі. Вістки, одна надійніша від другої, наповнювали радістю серця і підіймали народ на боротьбу.

Одночасно перед очима населення і партизанів пропливала картина деморалізації і розкладу розбитих італійських та мадьярських частин; обідрані, голодні, вони отарами заповняли придорожні села і сунули безладним місивом.

Партизани нападали на них; коли можна було — без бою обеззброювали і зникали в лісах. Розвідники загону «За Батьківщину» під керівництвом Симона Гоглідзе невпинно слідкували за великою групою мадьярів, а коли та розповзлася на дві частини, приблизно по шістсот солдатів у кожній, зразу ж повідомили штаб загону. Негайно на раді штабу було накреслено план операції.

Вогневики з двох боків мали гарматами затиснути шлях на виходах з села; кулеметники залягли на головних перехрестях, а основні сили загону і половина взводу штабної охорони повинні були провести блискавичне обеззброювання. Був даний наказ не зачіпати мадьярів, якщо ті не будуть чинити опору.

Саме проспівали перші півні, коли Дмитро під'їхав до гармашів Підвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.

Поміж деревами низько пливли великі передвесінні хмари. Під копитами Орла хрустів молодий льодок, що затягнув невеликі калюжки, які вдень іноді так несподівано добре запахнуть — не прісним снігом, а напіврозмороженою землею.

Невеликі партизанські групи, всього по чотири-п'ять чоловіка, легко, мов тіні, з'являлись і зникали у темряві, припадаючи до вікон і дверей, ждучи умовного знаку.

— Товаришу командир, щастя на нашому боці! — під'їхав Симон Гоглідзе. — Ці вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.

— Баба з воза — колесам легше, — відповів, притримуючи коня.

— Чує моя душа, що із гармати не вистрелиш сьогодні. До того тепер мадьяр учений пішов! — з удаваною зажурою похитав головою Підвисоцький.

— Навчили під Сталінградом коржі з маком їсти. До кінця віку не забудуть.

Один за одним пролунали два постріли, дивовижно нагадуючи стрільбу з мисливських рушниць, і ракети навскісними зеленуватими вогнями підвелися до низького хмарного неба. І зразу ж почулися дзвін скла, гупання в дзері і лункі голоси.

Пантелій Жолудь першим увірвався в простору хату і громовим голосом гукнув:

— Руки вгору! Давай «пушка»!

При колихливому світлі каганця заворушилися обідрані і брудні мадьяри. Сидячи, з широко розкритими від несподіванки і страху очима, підіймали руки вгору, дехто забився під лави і піл, але ніхто не доторкнувся до зброї, що лежала на скрині, висіла на стінах. Партизани зразу ж озброїлись легкими карабінами, букові ложа яких сяяли і переливались блідими плямами світла.

Бачачи, що в них не стріляють і не збираються нікуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали переміщуватись запобігливі усмішки.

— Рус хорош! Рус хорош! — устаючи з долівки, швидко заговорив чорний мадьяр.

— Самі знаємо, — резонно відповів Пантелій. — Чого ж ви, коли рус хорош, полізли воювати з нами?

— Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мі бесюнтеттюк о горцвот 15, – твердив одне й те саме.

Захопивши зброю, партизани побігли до другої хати. Недалеко пролунав одинокий постріл.

— Поклали якогось гарячковитого офіцера, — прислухався Пантелій.

— А може кого з партизанів? — запитав Дуденко.

— Ні, наша, трьохлінійна вдарила.

В третій хаті знайшовся кремезний, зарослий по самі очі мадьяр, що добре розумів російську мову, і Пантелій з ним завів жваву розмову, а потім, вийнявши засмальцьованого зошита і олівця, записав кілька мадьярських речень.

— Це для чого тобі? — поцікавився Слюсар.

— Як для чого? В партизанськім господарстві не здасться, думаєш? Ще, може, ми з тобою таких мадьярів розіграємо, прямо наче в кіно. Ти ще не знаєш мене! То як буде: «ідіть прямо цією дорогою»? — звернувся до високого мадьяра і швидко записав відповідь: — «Менєм едьенешен езен оз утон».

— Чортів Пантелій! — захоплено прошепотів Дуденко.

— Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій. Ти б от рому роздобув, поки я поговорю про всякі діла.

— Товариш партизан, — ніяково водячи жагучими чорними очима, звернувся оброслий мадьяр до Пантелія. — Ви нас… ви нас не…

— І не, і ні — не бійся. Повертайтеся до себе, беріть за карк чи за шию свого Хорті і всяких хортів. Ти хто? Робітник, селянин?

— Селянин… Желлир 16. Погнали на війну. Життя зашморгнули, — чорні очі мадьяра затуманились.

— А ви зашморгніть тим шиї, кому треба. Не сподівайтесь на готовеньке. Ех, несвідомі ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке колгоспник?

— Колгозішта!.. Знаю, знаю, — весело закивав головою мадьяр.

В хату вбіг розчервонілий Янчик Димницький.

— Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош Балог. Комуніст. Чотири роки у в'язниці сидів. Каже: буду партизанити, поки Венгрія не стане вільною.

— Подружимо з ним, — твердо вирішив Пантелій Жолудь і підкреслено сунув зошит у кишеню, потім однією рукою притиснув до себе Димницького і загудів над його вухом: — Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.

— Пливемо на повний хід, — задиркувато відповів Димницький.

— А правда, хороша ланка виходить: Іван Василенко, Янчик Димницький, Янош Балог…

— Ланка дружби, Пантелію. — Тісно притулившись один до одного, вони виходять з хати.

Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На світанку добрались до лісу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелій надокучав Дуденкові:

— Що ти за поет, коли навіть віршика не склав про наш напад. Був би я поетом… Ні, Кириле, не пурхала біля тебе муза. Справжні поети на ходу вірші пишуть. Доведи, що ти творець.

— Слухай, — усміхнувся Дуденко і почав декламувати:

На Шпакові сам не свій

Іде Жолудь Пантелій:

Без горілки і без рому

Повертається додому.

А коли б…

— Досить, досить! Генія зразу видко, а розв'язку вірша й я без «коли б» знаю… Не подобається вона мені…

Після підрахунку виявилося, що в мадьярів було забрано біля двохсот гвинтівок і карабінів, та вісімнадцять пістолетів. А набоїв було обмаль.

Горицвіт наказав озброїти усіх дівчат-партизанок легкими мадьярськими карабінами.

XІ

Старість не красить людини. Тяжко змінилася останнім часом баба Орина: зовсім занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще восени почала скаржитися Софії:

— Ноги обважніли, дочко, не слухають. Відходили своє — відпочинку просять… Ти мені квасолю піднеси — буду теребити, або соняшник почухраю.

— Нащо воно вам? Я й сама з дітьми все пороблю.

— Ні, дочко. Коли щось робиш, воно і на душі легше стає, не так про горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися мені. Подумаєш про недавнє життя-щастя, а на теперішнє лихо звернеш, то й остання кров замерзає усередині. Робота втішає чоловіка. Не можна нам попустому жити… Коли