Джерело - Айн Ренд

— Привіт, Домінік.

— Привіт, батьку.

— Ти збираєшся покинути Вайненда?

— Так.

— Ти не повинна приїжджати до міста. У цьому немає необхідності. Не перегни палицю. Приїдь і поживи в мене. До… до суду в справі Кортландту.

Те, чого він не сказав, і тон його голосу, твердий, простий, майже щасливий, спонукали її відповісти після паузи:

— Добре, батьку. — Це був голос дівчинки, голос доньки, втомлений, довірливий, задумливо-веселий. — Я приїду близько опівночі. Приготуй для мене склянку молока і кілька бутербродів.

— Намагайся не мчати, як ти це завжди робиш. Дороги не дуже хороші.

Коли вона приїхала, Ґай Франкон зустрів її на ґанку. Вони всміхнулися одне одному, і вона зрозуміла, що жодних запитань та обвинувачень не буде. Він привів її до маленької кімнати, де на столі біля вікна, що виходило на темний газон, уже стояла їжа. Пахло травою, свічками і жасмином, жмуток якого стояв у срібній вазі на столі.

Вона сиділа, охопивши пальцями холодну вазу, а він умостився навпроти, мирно жуючи бутерброд.

— Хочеш поговорити, батьку?

— Ні. Я хочу, щоб ти випила своє молоко і лягла спати.

— Добре.

Він узяв оливку і почав замислено її розглядати, обертаючи кольорову шпажку. Потім знову звів погляд на дочку:

— Послухай, Домінік. Не намагатимуся навіть все зрозуміти. Але я знаю одне — ти вчинила правильно. Цього разу ти обрала потрібного тобі чоловіка.

— Так, батьку.

— Ось чому я радію.

Вона кивнула.

— Скажи містеру Рорку, що він може приїжджати сюди, коли йому заманеться.

Вона всміхнулася:

— Сказати кому, батьку?

— Скажи… Говардові.

Її рука лежала на столі; її голова впала на цю руку. Він дивився на її волосся, золоте у світлі свічок. Вона сказала, бо голос було легше контролювати:

— Не дай мені заснути тут. Я втомилася.

Він відповів:

— Його виправдають, Домінік.

Щодня за Вайнендовим наказом йому до кабінету приносили всі нью-йоркські газети. Він прочитав кожне слово про те, що говорили і про що шепотілися в місті. Усі знали, що історія про крадіжку була висмоктаною з пальця; дружина мультимільярдера не заявляла б про зникнення каблучки за п'ять тисяч доларів за таких обставин; але це не перешкоджало нікому сприймати історію так, як її подали і коментували. Найобразливіші коментарі з'являлися в «Знамені».

Алва Скаррет очолив кампанію і присвятив їй себе зі щирою відданістю, якої ніколи досі не відчував, владно і пристрасно. Він знав, що це його покута за будь-яку нелояльність до Вайненда в минулому. Він зрозумів, як відновити честь його імені: представив громадськості Вайненда як жертву великої пристрасті до нікчемної жінки; це Домінік змусила свого чоловіка підтримувати аморальну справу всупереч його власним переконанням; це вона майже знищила газету чоловіка, його суспільне становище, репутацію, досягнення всього його життя — заради свого коханця. Скаррет благав читачів пробачити Вайнендові — його виправдовувало трагічне, жертовне кохання. Скаррет розраховував на контраст: кожен брудний епітет, що ним нагороджували Домінік, пробуджував у читачів співчуття до Вайненда; Скаррет залучив увесь світ талант. Це подіяло. Громадськість відгукнулася, особливо старші читачки «Знамена». Повільно й болісно газета відновлювала свої позиції.

Почали приходити листи щирого співчуття, і з нестриманими образливими коментарями стосовно Домінік Франкон.

— Ґейле, все як колись, — радів Скаррет, — усе так само, як у давні часи! — Він вивалив усі листи на стіл Вайненда.

Вайненд самотньо сидів у своєму кабінеті, переглядаючи листи. Скаррет навіть не підозрював, яких страждань завдають вони Вайненду. Він змусив себе прочитати кожного листа. Домінік, яку він намагався врятувати від «Знамена»…

Зустрічаючись із Вайнендом, Скаретт очікувально і благально дивився на нього, готовий ось-ось усміхнутися, наче старанний учень, який очікує похвали від учителя за добре вивчений урок. Вайненд мовчав. Якось Скаррет ризикнув запитати:

— Це був мудрий хід, правда, Ґейле?

— Так.

— Як ти думаєш, що із цього можна вичавити ще?

— Це твоя робота, Алво.

— Насправді це вона у всьому винна, Ґейле. Задовго до цієї історії. Коли ти одружився з нею, я вже тоді передчував неприємності. З цього все й почалося. Пам'ятаєш, як ти заборонив нам писати про весілля? Це був знак. Вона зруйнувала «Знамено». Але, будь я проклятий, проклятий, якщо не відбудую все на її кістках. Щоб усе було, як раніше. Наше «Знамено».

— Так.

— Маєш якісь пропозиції, Ґейле? Що мені ще зробити?

— Усе, що забажаєш, Алво.

18

Гілка дерева зазирала у відчинене вікно. Листя ворушилося проти неба, втілюючи сонце, літо і невичерпні ресурси Землі. Домінік вважала цей світ тлом. Вайненд думав про руки, що згинали гілку дерева, пояснюючи сенс життя. Листя дотикалося до шпилів нью-йоркських хмарочосів ген за річкою. Хмарочоси височіли стовпами сонячного світла, вибілені відстанню та літом. Залу суду заповнив натовп, що прийшов подивитися на суд над Говардом Рорком.

Рорк сидів за столом для захисту. Він спокійно слухав.

Домінік сіла в третьому ряду серед глядачів. Людям, які дивилися на неї, здавалося, що вони бачать усмішку. Вона не всміхалася. Вона дивилася на листя у вікні.

Ґейл Вайненд сів в одному з останніх рядів. Він прийшов сам, коли зала вже була переповнена. Він не помічав поглядів і спалахів фотокамер. На хвилю затримався в проході, оглядаючи залу, наче у нього не було жодних причин не робити цього. Він був у сірому літньому костюмі й панамі із загнутими крисами, зсунутій на один бік. Затримав погляд на Домінік не довше, ніж на будь-кому іншому. Сідаючи, він глянув на Рорка. Відколи Вайненд увійшов, Рорк прикипів до нього очима. Та щоразу, коли Рорк на нього дивився, Вайненд відвертався.

— Мотиви цього злочину, що ми його маємо намір довести, — мовив прокурор, звертаючись зі вступним словом до присяжних, — не вкладаються у межі нормальних людських емоцій. Більшості з нас вони здаватимуться жахливими й незбагненними.

Домінік сиділа поруч із Меллорі, Геллером, Лансінґом, Енрайтом, Майком — і Ґаєм Франконом, що обурювало його друзів. На протилежному від проходу боці скупчились, утворюючи комету, знаменитості: попереду розташувалася крихітна голова комети в особі Еллсворта Тухі, за ним тягнувся через увесь натовп шлейф відомих постатей: Лойс Кук, Ґордон Прескотт, Ґас Вебб, Ланселот Клоукі, Айк, Жуль Фауґлер, Саллі Брент, Гомер Слоттерн, Мітчелл Лейтон.

— Мов динаміт, вибух якого змів із лиця землі будинок, його мотиви підірвали розуміння про людяність у душі цієї людини. Ми маємо справу, шановні присяжні, з найпорочнішою вибухівкою на землі — егоїзмом!

На стільцях, підвіконнях, у проходах, притискаючись до стін, людська маса зливалася у монолітну субстанцію, з якої поставали самі лише