Джерело - Айн Ренд

Шериф крутив у руках блокнот, не знаючи, що з ним робити. Вона допомогла йому знайти правильні запитання і дала точні відповіді на них, як справжня журналістка:

— Це був сапфір в оправі із платини. Я зняла його і залишила ось на цьому столі, поруч із сумочкою, перш ніж іти спати… Це було приблизно о десятій годині вечора… Коли я встала зранку, його не було… Так, вікно було відчинене… Ні, ми не чули нічого… Ні, перстень не був застрахованим, я не встигла, містер Рорк подарував його мені нещодавно… Ні, тут немає слуг і немає інших гостей… Так, будь ласка, огляньте будинок… Вітальня, спальня, ванна кімната і кухня… Звісно, джентльмени теж можуть усе оглянути. Гадаю, ви з газети? Ви хотіли б поставити мені якісь запитання?

Але запитувати не було чого. Все було ясно. Журналісти ще ніколи не бачили, щоб про подібну історію повідомляли в такий спосіб.

Вона намагалася не дивитися на Рорка — лише раз зиркнула на його обличчя. Але він дотримався слова. Не спробував її ні зупинити, ні захистити. Коли зверталися до нього, він відповідав, щоб підтвердити її заяву.

Чоловіки пішли геть. Здавалося, вони полегшено зітхнули. Навіть шериф розумів, що персня шукати не треба.

Домінік сказала:

— Пробач мені. Я знаю, це було жахливо для тебе. Але це був єдиний спосіб, щоб ця історія потрапила до газет.

— Треба було сказати мені, який із твоїх сапфірів — мій подарунок.

— У мене їх немає. Я не люблю великих сапфірів.

— Це була більша бомба, ніж та, що в Кортландті.

— Так. Тепер Ґейла відкинуло на той бік, де він і має бути. Він вважає, що ти «безпринципний, антисоціальний тип»? Нехай тепер дивиться, як «Знамено» паплюжитиме і мене теж. Чому він повинен уникнути цього? На жаль, Говарде, я не така милосердна, як ти. Я прочитала ту передовицю. Не коментуй. Не кажи нічого про самопожертву, бо я зламаюсь і… і я не така сильна, як, імовірно, подумав цей шериф. Я це зробила не для тебе. Я заподіяла тобі навіть більшої шкоди — до всього, в чому тебе обвинуватять, додасться цей скандал. Але, Говарде, тепер ми разом — проти них усіх. Ти будеш злочинцем, а я перелюбницею. Говарде, ти пам'ятаєш, як я боялася ділити тебе з вагончиками, забігайлівками і незнайомцями у вікнах? Тепер я не боюся, що цю ніч обливатимуть брудом у всіх газетах. Любий, ти розумієш, чому я щаслива і чому вільна?

Він відповів:

— Я ніколи не нагадуватиму тобі, Домінік, що ти плакала.

Цього ж дня історія з описом піжами, халата, сніданку й односпального ліжка з'явилася у всіх вечірніх газетах Нью-Йорка.

Алва Скаррет увійшов до Вайненда у кабінет і жбурнув газету на стіл. Досі Скаррет не усвідомлював, наскільки любить Вайненда, і йому було так боляче, що він міг висловити цей біль лише лютим прокльоном. Він бовкнув:

— Чорт тебе забирай, але ж ти і йолоп! Дістав те, чого вартий! Ти цього вартий, і я радий, і нехай твоя дурна душа летить до пекла! І що ти збираєшся робити тепер?

Вайненд прочитав статтю і мовчки дивився на газету. Скаррет стояв перед ним. Нічого не сталося. Просто людина за столом у своєму кабінеті тримала в руках газету. Він дивився на руки Вайненда, вони не рухалися. «Ні, — думав Скаррет, — нормальна людина не може тримати руки отак у повітрі, не спираючи їх ні на що, без тремтіння».

Вайненд підвів голову. Скаррет не побачив у його очах нічого, крім легкого подиву, наче Вайненд дивувався з його присутності. Скаррет злякано прошепотів:

— Ґейле, що ти збираєшся робити?

— Друкувати це, — мовив Вайненд. — Це ж новина.

— Але… як?

— Як тобі заманеться.

Голос Скаррета затнувся, бо він знав — зараз або ніколи, іншим разом йому забракне відваги; а ще він боявся повернутися обличчям до дверей:

— Ґейле, ти повинен розлучитися з нею! — Він і далі стояв біля столу й, не дивлячись на Вайненда, викрикнув те, що хотів. — Ґейле, у тебе немає вибору! Ти повинен зберегти залишки репутації! Ти повинен розлучитися з нею, і саме ти маєш подати на розлучення!

— Добре.

— Ти це зробиш? Відразу? Доручити Полю підготувати всі папери?

— Авжеж.

Скаррет поквапився з кабінету. Він забіг до себе, грюкнувши дверима, ухопив слухавку і зв'язався з адвокатом Вайненда. Він пояснив завдання, продовжуючи повторювати: «Покинь усі справи і негайно подавай позов, Поле, сьогодні ж, поквапся, поки він не передумав!».

Вайненд поїхав до заміського будинку. Там на нього чекала Домінік.

Вона підвелася, коли він увійшов до кімнати, і ступила йому назустріч, щоб між ними нічого не стояло; вона хотіла, щоб він побачив її на повен зріст. Він зупинився і подивився на неї так, наче спостерігав збоку: як байдужий глядач, який бачить Домінік і незнайомого чоловіка перед нею, а не себе, Ґейла Вайненда.

Вона чекала, але він мовчав.

— Ґейле, я дала тобі хорошу історію, що збільшить наклад.

Він чув її, але й далі дивився так, наче те, що відбувається, не має значення. Він уподібнився до касира, який востаннє підводить баланс банківського рахунку з перевищенням кредиту. Сказав:

— Я хочу знати лише одне, якщо ти захочеш відповісти: це сталося вперше, відколи ми одружилися?

— Так.

— Але це не було вперше?

— Ні. Він був моїм першим чоловіком.

— Гадаю, я мав би це зрозуміти. Ти вийшла заміж за Пітера Кітінґа. Відразу після процесу Стоддарда.

— Ти хочеш «знати все»? Я тобі розповім. Я зустріла його, коли він працював у гранітному кар'єрі. Чому б і ні? Ви скуєте його ланцюгом зі злочинцями чи запровадите на джгутову фабрику. Він працював у кар'єрі. Він не просив мого дозволу. Він мене зґвалтував. Ось як це почалося. Хочеш це використати? Розповісти про це в «Знамені»?

— Він кохав тебе.

— Так.

— Одначе побудував для нас цей дім.

— Так.

— Я просто хотів знати.

Він повернувся, щоб піти геть.

— Іди під три чорти! — закричала вона. — Якщо ти можеш так це сприймати, ти не мав права ставати тим, ким ти став!

— Саме так я це сприймаю.

Він вийшов. І спокійно зачинив за собою двері.

Увечері до Домінік зателефонував Ґай Франкон. Відійшовши від справ, він жив на самоті у своєму заміському будинку поблизу кар'єрів. Того дня вона не відповідала на дзвінки, але взяла слухавку, коли