Кобзар 2000. Soft - Брати Капранови
Дівчина продовжувала гаряче агітувати за переваги свого острова, так що врешті-решт заагітувала.
- Добре-добре, - погодився я. - У вас найгеніальніший острів у світі.
- Отак уже краще, - засміялась вона.
Злагоду було відновлено.
Але ж, чорт забирай, хто вигадав ці гори? Наче у степу мало місця для життя. Я насправді почувався дедалі незатишніше. І навіть уже не тільки через урвища край дороги. В повітрі відчувалася якась прихована ворожість, далека загроза, її випромінювали гори, каміння, і навіть у супутниці моєї очі почали розгорятися все більше. Я намагався уникати її погляду, тому що навіть крізь темні окуляри від нього пекло вогнем.
- Скоро доїдемо? - спитав я, щоб розрядити напругу.
- Та вже майже приїхали. Оно дивіться.
На вивісці край дороги великий чорт тримав над головою вогняного тризуба. Оце вже краще не вигадаєш. І сіркою у повітрі відгонило.
Ми проїхали крізь касу і залізли на самісіньку гору, де й припаркувалися серед зграї барвистих туристичних авто.
Я вийшов на дорогу і сів, притулившись до капоту.
Мені стало зле.
По-перше, тут було дуже високо, а у мене з висотою давні проблеми. По-друге, тут просто було небезпечно, тут кожен грам повітря дихав небезпекою, і я не знав, чим це викликано, можливо, висотою, а може, й не тільки.
Тетяна підійшла до мене і зняла окуляри.
Я заплющився, немов від електрозварення.
- Заморився? - спитала вона, владно беручи мене попідруку.
Я тільки похитав головою. Мені треба було звідси тікати, і якнайшвидше. Але вона потягнула мене кудись уперед, до юрми туристів, дорогою розповідаючи всіляку маячню. А мені кожен крок давався з превеликим зусиллям, і кожна клітинка тіла волала про небезпеку. Тетяна виштовхала мене на вільне місце і раптом лишила самого. Я почав озиратися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і раптом:
- Шшшш-уух!
З-під самих моїх ніг щось з шумом злетіло угору, і наступної миті я зробився мокрим, як миша. Враження було таке, немовби трапив під холодний душ.
Навкруги голосно засміялися.
- Що це?
Тетяна вже знов була поруч і теж посміхалася.
- Що це було?
- Гейзер. Штучний гейзер. Бачите, служник зали-ває у ямку відро води, воно з дна миттєво закипає і стріляє вгору. А тут ви якраз.
Сказати чесно, мені від цього гейзерного душу полегшало. Тобто не сказати, щоб зникло почуття тривоги, але принаймні можна було роздивитися все навкруги. І я вирішив, що в мене банальний перегрів. Напекло в гарячому авті. Щоправда на Тетяну я все одно дивитися не міг, так палали її очі.
- Посушитесь?
- Ні, - активно замотав головою я. - Навпаки. Мені б іще раз.
- Ну це вже як вийде.
Я спробував взяти себе у руки, і, треба сказати, це майже вдалося. Лише в глибині душі лишився неспокій, гризучи зсередини, наче хробак. - І гейзери у вас штучні, - розтягнув губи у посмішці я.
- Я б на вас подивилася після справжнього.
Далі ми поїхали автобусом і під’їздили під самі кратери. Гід у динаміку трьома мовами розповідав подробиці з вулканічного життя, Тетяна перекладала, але я не слухав. Я дивився у вікно і уявляв собі, як дорогою назад зупинюся на повороті, як пристукну її, до речі, треба буде камінь звідси захопити, не гайковим же ключем бити. А потім дочекаюсь зустрічної і легенько підштовхну…
- Ми їдемо лавовим ходом, тут кілька сотень років тому текла лава, знищуючи все на своєму шляху.
Чесно кажучи, пейзаж за вікном нагадував мандрівку у пальнику старої пічки. Зола, зола і ще раз зола. Стіни з золи, терикони з золи. В моєму дитинстві золою посипали дорогу, щоб закидати багнюку - тут багнюки не було б ніколи. Неприємна це була картинка, але стіни автобуса і голоси гідів додавали впевненості.
- Ви обіцяли смажених курчат?
- Будуть курчата, от тільки повернемося.
Автобус зависнув над черговою долиною з попелу. Оце і є пекло, подумалось мені. Тільки загасле.
- Тут під землею гаряче, якщо видлубати ямку, то можна просто борщ варити.
- Так до курчат іще борщ буде?
Вона засміялась.
Ми поверталися назад, до парковки та штучних гейзерів. Екскурсія до прогорілої пічки. Надихала тільки дорога до готелю, вниз, і те, що повинно там статися.
Я зістрибнув з підніжки автобуса і на мить відчув, що під ногами пекло, відчув це всіма клітиночками своєї шкіри, і знову почуття тривоги піднялося в мені.
Тетяна зупинилася поруч. - Ідемо їсти курчат?
Я автоматично кивнув, хоча насправді мені не хотілося курчат, а хотілося просто дременути звідси, лишивши дівчину, плани і все інше. Але велетенським зусиллям я стримав себе і запропонував супутниці руку. Кожен крок давався мені дорогою ціною. Тетяна дивилася, не вимовляючи жодного слова, немовби розуміла мою внутрішню боротьбу. До ресторану ми дісталися мовчки.
- Подивимось на гриль? “Ні!!” - закричало все у мене всередині, але ноги вже ступали, корячись невидимому наказу.
Серед двору стояла споруда з каменю на кшталт криниці, тільки замість ворота та відер на неї надягалася решітка, і на ній справді лежали курчата та риба.
Тетяна зняла окуляри.
- Не треба, - прошепотів я.
- Підійди до краю, - лагідно промовила вона, обпікаючи своїми очима. Це неможливо було витримати, я прикрився рукою. Тетяна посміхнулась і підштовхнула мене у бік.
Груди мої торкнулися кам’яної стінки.
- Звідти іде справжній вогонь. Вогонь землі. Ти не любиш вогню землі?
Я не розумів, чи це питає дівчина, а чи голос лунає звідти, з колодязя.
- Зазирни, - наказав голос.
- Не треба, - знову попрохав я, але вже зазирав туди, туди…
На мене дивилося вогняне провалля.