Кобзар 2000. Soft - Брати Капранови

- Ви… були подруги? - спитав я, лазячи рачки попід ліжком і ховаючись там від пекучого погляду.

- А куди діватися? Нас тут усього тільки двоє було.

- Жаль.

Я обережно визирнув з-за своєї схованки. Тетяна стояла на порозі. Мабуть, мій “жаль” справив не те враження, тому що, постоявши ще хвилинку, наче думаючи про щось, дівчина мовчки вийшла з номера.

Чесно кажучи, мені попустило. Ну уявіть собі - лишаю вчора саму на березі за двадцять кілометрів, без одягу, так мало того, що вона дістається до готелю, так ще й до мого номера, пече мене своїми очима і на солодке заявляє, що її подругу, яку я задавив три дні тому, знайшли. Господи, це ж дійсно лише три дні минуло, а таке враження, що два роки - стільки встиг передумати та пережити за цей час. Я довго сидів на ліжку з порожньою чашкою в руках, намагаючись до ладу вкласти цю купу думок у своїй маленькій голові. Скільки живу, вперше така історія, щоби вовтузитись з відьмою кілька днів, і вперше є небезпека справжнього провалу. Не вистачало тільки, щоби мене взяли. Бо ж поліції не поясниш, що вона відьма, у них тут хоч і була інквізиція, але дуже давно. І тому єдиний вихід - вбити її, і вбити так, щоб ніхто не дочепився, щоб нещасний випадок, і бажано при свідках, а тоді вже з полегкістю зітхати, хоч яка там, в біса, полегкість, звідсіля б п’ятами накивати якнайшвидше - ото була б полегкість. Я так просидів не одну годину, поки нарешті в голові почав складатися план, але тут раптом двері відчинилися, впускаючи добрячий оберемок денного світла, а з ним разом увійшла Тетяна, перевдягнута у свіжий одяг і навіть з усмішкою на обличчі. Я теж посміхнувся їй назустріч, відверто радіючи, бо план мій в одну мить склався, наче пазл, в одну картинку. І в центрі її стояла машина, я ховав одним ударом всі кінці, позбувався головного доказу, і головного свідка, і взагалі все це було геніально.

- Ви ще не вдяглися? - сплеснула руками дівчина. - Ми їдемо на вулкани, а туди голих не пускають.

- Ми їдемо на вулкани? - вона начебто читала мої думки.

- Вдягайтеся, - владно наказала Тетяна, кидаючи в мене шортами.

Від радощів я навіть не зразу помітив, що вона знову перейшла зі мною на “ви”.

- У нас в місті була лікарка, то вона прохала пацієнтів: “Кажіть на мене, як на двох”. А чого це ти мені викаєш?

- Нам не дозволяють з туристами цеє… тикати.

Конспірація, значить. Що ж. Звичайно, було б краще, якби всі знали, що ми одне одного цеє… “тикаємо”, і щоб цілуватися прилюдно, а потім грати вбитого горем коханця. Але нічого, обійдемося якось. Проте диви, як дівчина швидко відійшла від горя. Просто індіанець. Правду кажуть, що у відьом немає душі - все-таки єдина подруга загинула, могла б і поплакати для порядку.

- Далеко ці твої вулкани?

- У нас тут все близько. Вдяглися?

- А чого саме на вулкани, може, краще на пляж?

- Я гід, мені і вирішувати, куди краще. Вам все одно доведеться колись на вулкани їхати, це у нас найбільша пам’ятка.

Хай будуть вулкани. Залишки шкільної географії підказували, що вулкани повинні розташовуватись у горах, а мені для здійснення плану потрібен був крутий спуск, такий, як біля оглядового майданчика, без огорожі та відбійників. Досвід підказував, що у місцевих горах знайти такий спуск - раз плюнути, а там уже справа техніки, там якось зорієнтуюся.

Я спробував обійняти дівчину на порозі, але вона рішуче випручалась. “Ну і дідько з тобою, - подумав я. - Так могла б наостанок хоч іще одне задоволення отримати, а не хочеш - помирай без задоволення”.

Ми сіли в розпечене під південним сонцем авто і впевнено вирулили зі стоянки.

- Пристебніться, - нагадала мені дівчина.

Я слухняно клацнув паском.

- А пам’ятаєте сережку, що ми знайшли в перший день?

Я з цікавістю обернувся.

Дівчина тримала щось на відкритій долоні.

- Вона тоді завалилася мені за викот. Ввечері випала. Я її не стала викидати, знаєте чому?

- Чому?

- Тому що вона схожа на ті, що носила моя подруга. Може, навіть та сама.

Я несамохіть пригальмував, але за мить взяв себе у руки і знову мовчки помчав трасою. Так, можливо, вона про щось і здогадується - то й хай собі. Доказів у неї нема, а сьогодні я її за будь-яких обставин не відпущу. Навіть краще, що здогадується, легше помирати буде. Хоча які там в біса здогади! Не знають вони про моє існування. Не знають! Вони гадають, що в наш освічений час можуть почуватися у безпеці і робити свої чорні справи безкарно. А дзуськи!

Я гучно розсміявся.

- Ви чого? - здивувалася вона.

- Повір, мені дуже прикро, що твоя колега загинула, але я не маю до цього відношення. Я навіть не знав її.

- Вона вас зустрічала в аеропорту. - І що з того? Я тебе розумію, тебе вразила сумна звістка, але припини гратися в Агату Крісті. Тобі не личить. Агата Крісті була старою недограною англійкою, а ти молода, щойно вграта українка.

Дівчина подивилася на мене уважно.

Я не відривав погляду від дороги.

- Краще розкажи мені про вулкани. Вони справжні? Не такі, як пісок?

- Справжні. Щоправда, давно не вивергалися і вже майже згасли.

- Ну от, і тут брехня для туристів. Пісок у вас привізний, дно паскудне, пам’ятки штучні, вулкани - і ті дохлі.

- Що ви таке говорите? До нас з усіх сусідніх островів приїздять подивитись. Навіть з тих, де є діючі вулкани!

Вона, здається, образилась. Тим краще.

- Дурні, тому й приїздять.

- Нічого не дурні! У нас можна просто в кратер зазир-нути, і ще там такий гриль є, на ньому смажать курчат. Ви їли колись курча засмажене на вулкані?

Треба зізнатися, що такого я ще не їв.

- От бачите!

Я знову засміявся. Ні, досвід дається взнаки. Завів-таки я дівчину, он як розчервонілася. Можна було б навіть десь на узбіччі зупинитися на десять хвилин…

Але вона витлумачила мій сміх по-своєму і взялася гучно доводити, що їхні вулкани найкращі, наче сама їх робила.

Ми заглиблювалися в гори. Дорога вихляла між схилів і ставала дедалі небезпечнішою, але сьогодні я цьому тільки радів. Я виглядав зручний віраж, і навіть намітив кілька таких, щоби на зворотному шляху докінчити