Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Про тебе багато і часто розповідала мені твоя мила Мірца. Я знаю про твою надзвичайну хоробрість. А тепер, розмовляючи з тобою, я переконалася, що мізерним ти не був ніколи. А за освіченістю, чесністю і звичаями ти схожий скоріше на елліна, ніж на варвара.

Важко передати, яке враження справили на Спартака ці ласкаві слова. Він відчув, що його очі затуманилися слізьми, і уривчасто відповів:

— О, будь благословенна… за ці милосердні слова… наймилосердніша з жінок, і хай верховні боги… оберуть тебе з-поміж усіх смертних… зроблять тебе найщасливішою серед людей, бо ти гідна цього.

Валерія хвилювалася. Про це свідчив пристрасний блиск її очей і важке уривчасте дихання., А Спартак був сам не свій. Йому здавалося, що він марить.

Після слів Спартака запала довга мовчанка, лише чути було гаряче дихання матрони і фракійця. Потік однакових хвилювань, думок з'єднав майже без їх відома їхні серця і примусив обох мовчати в ніяковості.

Валерія перша спробувала визволитися з цього небезпечного мовчання.

— Чи не згодишся ти, — сказала вона, — взяти на себе управління шістдесятьма рабами, яких Сулла хоче зробити гладіаторами?

— Я готовий зробити все, чого ти забажаєш.

Валерія деякий час мовчки дивилася на Спартака, потім підвелась і, явно страждаючи, двічі пройшлася по кімнаті. Зупинилася біля рудіарія, довго мовчки на нього дивилась і потім ледве чутно промовила:

— Спартак, будь одвертий, скажи мені, що ти робив багато днів тому, сховавшись за колоною портика цього будинку?

Полум'ям спалахнуло бліде обличчя гладіатора.

За хвилину, не розуміючи мовчання Спартака, Валерія ступила крок до нього і з ще більшою ніжністю спитала:

— Ну, що ж… скажи мені… що ти робив?

Рудіарій упав до ніг Валерії і прошепотів:

— Присягаюсь, що я обожнював тебе, як можна обожнювати Венеру або Юнону…

— Ах!.. — задоволено зітхнула матрона. — То ти приходив, щоб побачити мене…

— Пробач… Прости мене…

— Встань же, Спартак, благородне серце, — тремтячи від хвилювання, сказала Валерія і міцно стиснула його руку.

— Ні, ні, тут, біля твоїх ніг… моє місце, о божественна Валеріє…

З цими словами він схопив край її туніки і почав пристрасно цілувати.

— Встань же, встань, не там місце, призначене для тебе, — шепотіла, вся тремтячи, жінка.

Спартак, укриваючи жагучими поцілунками її руки, встав і закохано дивився на неї, немов у маренні.

Скажи мені, нарешті, знаєш ти що-небудь чи ні? Чи знайшов ти кінець нитки до цього клубка? — допитувалася красуня гречанка Евтібіда. Вона напівлежала на купі пурпурних м'яких подушок у кімнаті свого будинку на Священній вулиці, біля храму Януса Верхнього. її співрозмовником був чоловік років п'ятдесяти, з безбородим жіночим обличчям, що все було пооране численними зморшками, погано прихованими під гримом білил і рум'ян. По одягу в ньому видно було комедіанта.

Не чекаючи його відповіді, вона швидко додала:

— Хочеш, щоб я тобі сказала свою думку про тебе, Метробію? Я завжди цінувала тебе мало, а тепер і зовсім не вважаю тебе людиною.

— О, присягаюсь маскою Мома, мого покровителя! — заперечив актор скрипучим голосом. — Коли б ти, Евтібідо, не була прекраснішою від Діани і спокусливішою від Кіпріди, то, даю слово честі Метробія, що вже тридцять років щиро дружить із самим Корнелієм Суллою, — я б розсердився! Коли б не ти так говорила зі мною, то, присягаюсь Геркулесом Переможцем, я пішов би звідси, побажавши тобі щасливої путі до Стіксу!

— Ну, а що ж ти все-таки зробив? Що ти взнав про їхні наміри?

— Чекай… скажу… Я взнав багато — і нічого!

— Як це зрозуміти?

— Хвилину терпіння, поясню. Сподіваюсь, ти не сумніваєшся, що я — старий актор на мімічних ролях, протягом тридцяти років виконуючи жіночі ролі в народних виставах, навчився мистецтва спокушати людей. Особливо, коли ці люди — варвари, темні раби або ще темніші гладіатори і коли для досягнення своєї мети я маю непереборну принаду — золото.

— Ось тому, що я не сумніваюсь у твоїй спритності, я й довірила тобі цю справу, але…

— Але, але зрозумій же, чарівна Евтібідо… Коли моя спритність мала виявитися на викритті змови гладіаторів, то тобі доведеться перевірити мене в іншій справі. Змову гладіаторів викрити неможливо, бо ніякої змови нема.

— Не може бути!

— Саме так, люба дівчино.

— Однак два місяці тому я мала відомості, що гладіатори були в змові, організували таємне товариство. Вони мали свій пароль, таємні розпізнавальні знаки, символічні гімни і, очевидно, замишляли повстання, подібне до заколоту рабів у Сіцілії.

— Ти справді вірила у можливість повстання гладіаторів?

— А чому ж ні? Хіба вони не вміють битись і вмирати?

— На цирковій арені…

— А якщо вони вміють битись і вмирати для розваги натовпу, то вони зможуть боротись і вмирати, щоб здобути волю.

— Е!.. Принаймні якщо ти знала, що це правда, що змова була… то, можу тебе запевнити, — тепер її вже нема.

— Ах!.. — з легеньким зітханням промовила красуня гречанка. — Я знаю причини цього!.. Вірніше, боюся, що вгадаю.

— Тим краще!.. А я не знаю і не хочу знати.

— Гладіатори змовились і виступили б, якби їх очолили римські патриції, вороги існуючих законів і Сенату.

— А через те, що між римськими патриціями, якими б безчесними вони не були, не знайшлося таких підлих, щоб стати на чолі гладіаторів, то…

— Проте такий момент був… Та досить уже про це. Скажи мені, Метробію…

— Ні, спочатку задовольни мою цікавість, — сказав комедіант, — як ти дізналася про змову гладіаторів?

— Від одного грека… мого земляка,