Спартак - Рафаелло Джованьолі
— Ти, Евтібідо, на землі маєш більшу владу, ніж Юпітер на небі. Однією ногою ти стоїш на Олімпі олігархів, другою — на болоті черні.
— Що ж, я роблю все можливе, щоб…
— Щоб досягти… чого?
— Щоб досягти влади! — крикнула Евтібіда і скочила на ноги. її обличчя спотворила гримаса гніву, очі зловісно, дико блищали, вся постать виражала злобу, рішучість і непереборне завзяття, яких аж ніяк не можна було чекати від такої ніжної, граціозної дівчини — Так, щоб досягти влади, стати багатою, могутньою, щоб мені заздрили… і, — додала вона тихіше, але ще з більшою люттю, — щоб мати змогу помститися!
Хоча Метробій звик до лицедійства на сцені, він просто оторопів перед спотвореним виглядом Евтібіди, а вона, оволодівши собою, раптом дзвінко розреготалась і сказала:
— А правда, я продекламувала б роль Медеї, коли й не так, як Галерія Емболарія, то все ж непогано? Ти остовпів, бідолашний Метробію, і хоч ти — старий, досвідчений комедіант, ти завжди виконуватимеш ролі жінок і дітей!
І Евтібіда знову щиро розреготалася, чим ще більше здивувала Метробія.
— Щоб досягти чого? — знову повторила гречанка. — Щоб досягти чого, старий ти йолопе?. Щоб стати такою ж багатою, як Нікопола, коханка Сулли, як Флора, яка щиро закохана в Гнея Помпея. Він її покинув, і вона все ще його кохає, чого зі мною, присягаюсь Венерою, не станеться ніколи. Щоб стати багатою, дуже багатою, — розумієш, старий дурню?. Щоб тішитися всіма радощами, всіма насолодами життя, після чого, як навчає божественний Епікур, немає вже нічого. Зрозуміло тобі, для чого я пускаю в хід засоби спокуси, якими тільки обдарувала мене природа? Саме для того, щоб стояти однією ногою на Олімпі, а другою попирати болото і…
— Але в болоті можна забруднитися…
— Нічого, потім можна помитися. Хіба в Римі мало лазень, дурню? Чи в моєму домі немає ванни?.. Але ж подумайте, о всевишні боги, хто це береться повчати мене?
Метробій підійшов до Евтібіди, взяв її руки і почав цілувати, кажучи:
— Коли ж я одержу нагороду від твого доброго серденька?
— Нагороду?.. Від доброго серденька? За що нагороду, старий сатире? — сказала Евтібіда, віднімаючи в нього руку і даючи йому ляпаса. — А ти дізнався, що замишляють гладіатори?
— Але ж, найпрекрасніша моя Евтібідо, — плаксиво і жалібно виправдувався старий, принижено стежачи за гречанкою, що безупинно ходила по кімнаті, — Чи міг я довідатися про те, що не існує? Чи міг я, моє солодке коханнячко, чи міг?..
— Ну, гаразд, — відповіла вона, обернувшись і кинувши йому ласкавий погляд, супроводжуваний чарівною усмішкою. — Якщо ти хочеш заслужити мою прихильність і якщо хочеш, щоб я довела тобі мою вдячність…
— Наказуй, наказуй, божественна…
— Ти повинен і далі стежити, бо я не переконана в тому, що гладіатори зовсім облишили думку про повстання.
— Я стежитиму в Кумах, поїду в Капую…
— І насамперед, якщо хочеш щось розвідати, стеж за Спартаком.
Тільки Евтібіда вимовила це ім'я, як щоки її помітно почервоніли.
— О, щодо Спартака, то я й так уже з місяць за ним стежу, правда, не у твоїй справі, а у своїй власній… точніше, Сулли.
— Що?.. Що ти сказав? — швидко запитала гречанка, наступаючи на Метробія.
Той озирнувся, ніби з острахом, що його підслухають, потім поклав палець на губи і тихенько сказав Евтібіді:
— Я підозріваю, і це моя таємниця… Можливо, я помиляюсь і втручаюсь у справи Сулли… тому не скажу про це нікому в світі, поки не пересвідчуся в правильності своїх здогадок.
На обличчі Евтібіди з'явилася незрозуміла для нього тривога.
— Але ж мені ти скажеш усе, мій любий Метробію? — спитала вона, беручи однією рукою руку комедіанта, а другою пестячи його обличчя. — Хіба ти можеш сумніватися в мені?.. Хіба ти не знаєш з власного досвіду, яка я розсудлива і не схожа на інших жінок? Хто ж, як не ти, стільки разів казав, що я могла б бути восьмим грецьким мудрецем? Присягаюся тобі Аполлоном Дельфійським, моїм покровителем, ніхто не взнає того, що ти мені довіриш. Ну-бо, говори, скажи твоїй Евтібіді, хороший мій Метробію. І моя вдячність буде безмежна.
З допомогою улесливих ласк, спокусливих поглядів і солодких усмішок вона швидко підкорила старого своїй волі.
— Та бачу, що від тебе не одчепишся, — сказав нарешті Метробій, — поки не задовольниш твоєї примхи. То знай же: я підозрюю і маю немало підстав підозрювати, що Спартак закоханий у Валерію, а вона — в нього.
— А!.. Присягаюсь смолоскипами пекельних Еріній! —
скрикнула дівчина, люто стиснувши кулаки і раптом пополотнівши. — Чи то ж можливо?
— Все наводить мене на цю думку, хоч певних доказів немає… Та пам'ятай же — нікому в світі про це ні півслова…
— Ах… он як! — говорила Евтібіда в задумі ніби сама до себе… — Звичайно, інакше й не могло бути… Тільки інша жінка… інша… інша!.. — крикнула вона в дикій нестямі. — Ось, ось хто перемагає вродою тебе нещасну… безталанну… ось хто тебе переміг!
І, кажучи це, вона затулила обличчя руками і нестримно, гірко заридала.
Легко уявити, як здивували Метробія ці несподівані ридання і безладні слова, які так ясно все розкривали. Евтібіда, красуня Евтібіда, по якій зітхали найвидатніші і найбагатші патриції, яка сама ще ніколи нікого не кохала, палала любов'ю до хороброго і вродливого гладіатора. Звикши зневажати своїх численних знатних поклонників, вона сама нині була зневажена цим рудіарієм.
На похвалу Метробієві слід сказати, що він відчув глибоке співчуття до нещасної, підійшов до неї, почав заспокоювати і втішати:
— Та, може, це ще неправда… Може, я помилився… можливо, це мені тільки так здалося.
— Ні, ти не помилився!.. Ні, це не фантазія… Це правда, я знаю, почуваю, — відповідала дівчина, втираючи очі краєм свого пурпурового плаща.
А потім похмуро і твердо додала:
