Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Його відкинуте догори обличчя прибрало побожного й замисленого виразу, якого прибирають усі обличчя в церкві; в цій велетенській будівлі воно здавалося білим, як крейда. Руки в рукавичках він тримав перед собою, стискаючи ручку парасольки. Ось він підвів їх. Може, його охопило священне натхнення.

«Атож,— подумав він,— для картин мені треба конче мати приміщення».

Того вечора, повертаючись із Сіті, він зайшов у контору Босіні. Архітектор — без піджака, з люлькою в зубах — креслив якийсь план. Пити Сомс відмовився і зразу перейшов до діла.

— Якщо ви не дуже зайняті в неділю, поїдьмо зі мною до Робін-Гіла, скажете мені свою думку про одну ділянку для будівництва.

— Ви надумалися будувати дім?

— Може, й надумався,— відповів Сомс,— але нікому про це не кажіть. Я хочу знати вашу думку, та й годі.

— Розумію,— сказав архітектор.

Сомс оглянув кімнату.

— Височенько ви забралися,— зауважив він.

Йому згодяться будь-які відомості про те, над чим працює Босіні й чи багато в нього роботи.

— Поки що мене це приміщення влаштовує,— відповів архітектор.— Просто ви звикли до просторих хоромів.

Він вибив люльку, але потім знову встромив її, порожню, до рота: мабуть, так йому було зручніше розмовляти. Сомс помітив, що в нього запалі щоки, наче він безперестану смокче люльку.

— Скільки ви платите за таке приміщення?— спитав він.

— Переплачую п'ятдесят,— відказав Босіні.

Відповідь справила на Сомса сприятливе враження.

— І справді дорого,— мовив він.— Я заїду за вами в неділю годині об одинадцятій.

Наступної неділі він заїхав за Босіні в екіпажі й одвіз його на вокзал. Прибувши в Робін-Гіл, вони не знайшли візника й подалися пішки до ділянки, що містилася за півтори милі.

Було перше серпня; день видався чудовий — пекуче сонце і в небі ані хмаринки; йдучи вгору прямою вузькою дорогою, вони за кожним кроком здіймали хмари жовтої куряви.

— Гравій,— зауважив Сомс і позирнув скоса на пальто Босіні. З кишень цього пальта стирчали папери, під пахвою він затиснув чудернацьку палицю. Сомс звернув увагу на ці, а також інші особливості.

Тільки здібний чоловік, або й справді пірат, міг так нехтувати своєю зовнішністю; і хоч ця ексцентричність дратувала Сомса, він відчув деяке задоволення, вважаючи її за ознаку якостей, що обіцяли йому самому вигоду. Хай собі одягається, як хоче, аби вмів будувати.

— Я вже казав вам,— мовив Сомс, — що цей будинок — сюрприз, отож нікому про нього ані слова. Я ніколи не розповідаю про свої справи, аж поки доведу їх до кінця.

Босіні кивнув головою.

Коли відкриєте жінці свої задуми,— провадив Сомс,— то вже добра не жди.

— Еге!— відказав Босіні.— Жінки — то справжнє лихо!

Сомс уже давно дотримувався потай такої думки, хоча ніколи її не висловлював.

— Он як!— пробурмотів він. — То ви вже починаєте...— він затнувся, але потім, спалахнувши злістю, додав:—Джун теж дівчина з норовом — змалечку така вдалася.

— Норов для ангела — річ непогана.

Сомс ніколи не називав Айріні ангелом. Він не міг піти наперекір своїм найхарактернішим інстинктам, признавшися людям, що вона має неабияку цінність, і виказати свій секрет. Тож він промовчав.

Незабрукованою дорогою вони подалися через вигін. Колія повертала під прямим кутом до гравійного кар'єру, за яким з-поміж купи дерев край густого лісу зводились димарі котеджу. Над купинами стриміли пухнасті волоті трав, з-під них раз по раз вилітали жайворонки і шугали в сонячний обшир неба. А вдалині на обрії, за незчисленними смугами полів та живоплотів, вимальовувалося пасмо горбів.

Сомс повів Босіні аж на край вигону і там зупинився. Оце й була ділянка, яку він вибрав, але тепер, коли доводилось показати її іншій людині, він завагався.

— Агент живе в отому котеджі,— сказав Сомс.— Він почастує нас сніданком — спочатку краще поснідаймо, а тоді вже візьмемося до діла.

Він знову повів Босіні; у котеджі їх зустрів агент на ім'я Олівер — високий чоловік з опасистим обличчям і сивуватою бородою. За сніданком Сомс майже нічого не їв, він придивлявся до Босіні й разів зо два крадькома витер шовковою хусточкою лоба. Нарешті сніданок закінчився, і Босіні встав.

— Мабуть, вам треба поговорити про справи,— мовив він.— А я тим часом походжу, роздивлюся.— І, не чекаючи відповіді, вийшов.

Сомс був повіреним землевласника, тож він з годину, сидів з агентом, розглядаючи земельні плани й обговорюючи іпотеки Ніколла та інших своїх клієнтів; і лише потім, наче випадково згадавши, завів мову про ділянку.

— Ваші хазяї повинні збавити ціну для мене,— сказав

він.— Адже я будуватиму перший.

Олівер похитав головою.

— Ділянка, яку ви уподобали, сер,— мовив він,— коштує найдешевше. На вершині горба вони куди дорожчі.

— Зважте,— сказав Сомс,— я ще не вирішив. Може, я й не схочу починати будівництва. Земельний податок надто високий.

— Ну що ж, містере Форсайт, шкода, якщо ви відмовитесь; на мою думку, ви зробите помилку, сер. Іншого місця, з таким краєвидом і за таку дешеву ціну, під Лондоном не знайти. Досить нам тільки дати оголошення, і від покупців не буде відбою.

Вони подивилися один на одного. Погляди їхні говорили красномовно: «Я поважаю вас як ділову людину, тож не сподівайтеся, що я повірю бодай одному вашому слову».