Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко

Він знову написав їй есемес: «Бог обов’язково створить для нас диво, тому лягай, бо розбуджу зранку;) Люблю Тебе!»

Механічно зиркнув на табло — «Затримується». Перевів погляд на обручку, лагідно покрутив її на пальці. Це заспокоїло, а звіт про доставку есемески примножив його надію. Якщо сильно вірити, то все обов’язково здійсниться!

Ніби хтось пальцем здмухнув дрібку пороху з плеча, і оте «Затримується» змінилося на «Посадка» в той момент, коли він повернув голову.

Те, що почало діятись у наступні хвилини, можна порівняти лишень із утечею школярів з уроків. Прекрасні були часи, особливо коли хтось один не втік і наступний ранок починався з учительського маніфесту.

Бритви, книжки, надувні подушки — усе миттєво кудись зникло. З’явилися святковий ажіотаж і радість.

Він знову написав їй есемеску, загадково всміхаючись: «Накриваю тебе коциком», — і ні слова про те, що він уже в літаку.

13 лютого

Переддень Святого Валентина

За 463 км від нього

Тернопіль

Все ще сидячи на підвіконні, вона міцніше закуталась у плед і згадала, як допомагала йому збиратися на його першу наукову конференцію. Тоді теж була зима, і вона аж ніяк не бажала проводжати його з дому. А зараз хочеться, щоби він якнайшвидше приїхав і, взагалі, більше його нікуди не відпускати!

Вона зробила диктаторський вираз обличчя й підморгнула ведмедику. Якби пухнастик казав ще щось, окрім «я тебе люблю», то це було б переконливе: «Слово жінки — закон», — і тоді б він теж мав підморгнути.

— Утім, кохання не має відстані. Він таки справді завжди поруч, — промовила вона вголос, коли прочитала есемеску й любляче притулила до себе плюшеву істотку.

14 лютого

День Святого Валентина

До ранку лічені години

На відстані замкнених дверей

Він уже вставив ключа в замок і, перш ніж зробити три бажаних оберти, уявив її. Спляча жінка настільки ж чудова, як і чоловік, що чаклує на кухні. У сні жінки відображається її повна сутність, кожна деталь характеру. Це зворушливо й заворожуюче, а ще так правдиво. У чоловіка на кухні — те ж саме: по манері куховаріння можна визначити, який він насправді.

Спостереження — шлях до гармонії.

Золотавий ключ тихенько покрутився в замку. Він тінню, щоби не потривожити її сон, увійшов до квартири. Її силует дбайливо обіймало світло вуличного ліхтаря. Вона спала, сидячи на підвіконні, двома руками обіймаючи плюшевого ведмедя.

Він зачудовано милувався нею кілька секунд, потім рішуче, але легко, підхопив її на руки. Вона інстинктивно обійняла його за шию, а він тихенько поклав на ліжко, поцілував у ключицю та ліг поруч.

— Ти завжди...

— ...любитиму тебе, — прошепотів він.

— ...виконуєш свої обіцянки, — сонно промовила вона й пригорнулася до його грудей.

Маргарита Шевернога. Справжнє кохання завжди переможе

Спека того літа була неймовірна! Марина стояла в черзі за квитками, затиснута між широкими спинами спітнілих дядьків, яким теж конче треба було потрапити на Хмельницький потяг. Задихаючись від важкого «аромату» гарячих тіл, намагалася втриматись на ногах, проте в голові запаморочилося, перед очима побігли різнокольорові кола, і свідомість підступно залишила Маринчине тіло...

Прийшла до тями, відчуваючи знайоме поколювання в кінцівках, і через морок забуття поступово проявилися тонкі риси смаглявого обличчя, чорне хвилясте волосся, карі очі із золотавими промінчиками, завжди веселі, а тепер чомусь стурбовані. «Аслан? Чи це мені ввижається?» Ні, таки він: тримаючи голову дівчини на своїх колінах, радісно усміхається: «Ну й налякала ти мене, маленька!» Аслан. Ніби й не існувало тих двох років...

Їхнє знайомство було неминучим: жили в одному студентському гуртожитку, до того ж він щовечора стрибав у неї над головою (займався кунг-фу й тренувався в кімнаті, що була розташована саме над Марининою). Дівчина вчилася на першому курсі філфа-ку, днями пропадала на лекціях і в бібліотеці, а вечорами «зубрила» латину, сидячи на підвіконні між поверхами, бо в кімнаті по-други-старшокурсниці не розуміли такої «тяги до знань».

Аслан декілька вечорів спостерігав за гарненькою першокурсницею, бігаючи сходами, доки наважився підійти.

Вони подружились одразу: з першого слова, з першої усмішки. Уже за декілька днів хлопець і не уявляв, як він раніше жив без теплого погляду її зелених очей, без ямочок на усміхненому личку, без дзвінкого: «Привіт! Де ти був так довго? Я скучила!» Навіть не пригадає, як уперше її поцілував: усе відбувалося так природно, так просто, ніби вони завжди були разом...

Утім, Марина закоханість юнака сприймала дещо інакше. Аслан видавався їй надто юним, янгольськи чистим. Сама ж поряд із ним почувалася дорослою й досвідченою. Не хотіла серйозних стосунків, відповідальності, — їй же лише сімнадцять, треба вчитись, а не про хлопців думати! Та як сказати «давай залишимося просто друзями», якщо бачиш в очах юнака справжній вогонь почуттів? Боялася його образити, не знала, як пояснити, чому вони не можуть зустрічатися. А може, навпаки, дуже добре розуміла, що ще трохи — і сама втопиться в його очах, віддасться почуттям. Що тоді? Ні, не можна!

Нічого не пояснюючи, почала уникати хлопця. Навіть у шафі ховалася, коли Аслан приходив запросити її на побачення. Він довго не міг зрозуміти, аж доки Марина не застосувала «важку артилерію» — Сашка з артучилища, незмінного її шанувальника. Робила вигляд, що зустрічається з курсантом, а сама краєм ока спостерігала, як