Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка
- Та невже?
- Угу. Його знайшли мої друзі (ти ж написала, що то для мене) і передали. Дуже веселились, що дівчата мені вже почали писати любовні записки. Питали, яку школярку я звабив і чи не боюсь кримінального переслідування.
- Мда, дурна була ідея писати того листа,- посміхнулась ніяково Ліза.
- Не сказав би. Незвична, так. А ще, доволі змістовна. Знаєш, зміст цієї записки був такий дивний, що ніхто нічого до пуття не зрозумів. Я і сам його зрозумів далеку не зразу. Мабуть, частину лише рік чи два потому, коли точно впевнився, що більше тебе там не зустріну.
- То ти приїжджав туди ще не раз?
- Так.
- Навіщо?
- Здогадайся.
- Але ж я не була тобі потрібна!
- Угу, саме це я сам собі довго розповідав. Майже успішно. Виявляється, є мінуси, коли розум настільки гарно керує, що ти можеш сам себе переконати в чомусь раціональними доводами, попри явну нераціональність ситуації. А потім, коли всі запобіжники згоріли, тебе криє так, що мама не горюй…
- Дурня якась. Ми ж зустрічались наступного року! І ти тоді на мене так зачудовано дивився, ледве згадувавши хто я така… Та, мабуть, ім’я так і не згадав би, якби я за тебе речення не продовжила – розсміялась, хоч і не дуже весело, Ліза.
- Та все зовсім не так було!
Женя
2002р
Знову літо і знову узбережжя азовського моря. Цього разу він поїхав лише з Андрієм, попри те, що друзі підбивали поїхати до Криму, попри те, що фінансові можливості були набагато кращі, попри істерику здорового глузду від нерозуміння власних мотивів. Ні, він не збирався нікого шукати. Він не збирався дізнаватись, чи знайшло собі хлопця те наївне дівчисько. Думати про те, що вона може нарватись-таки на когось гіршого за нього, він теж не хотів. Та і не вірив, що хтось може спричинити їй шкоду. Не могли. Він навіть розумів того маніяка, якого вона стрітила. Розумів, чому він передумав нападати на дівчину. Та коли дивишся їй в очі, сама думка вчинити цьому диву шкоду вивітрюється з голови! З нею можна робити лиш те, що вона сама дозволить… Лише те… А от кому і що вона може дозволити, то вже питання, до якого він не хотів навіть підходити. За рік же могло бути стільки претендентів… Не сліпі ж навколо неї і не в безлюдній пустелі вона живе. На жаль…
Ні, це його точно не цікавить! Не збирається він нікого шукати і дізнаватись хто вона і звідки. Нічого він не збирався! Просто йому сподобалось море і саме цей населений пункт. Буває ж так? Звичайно буває. І по території студентського пансіонату він курсує щовечора просто так, тому що тепер і тут є дискотека. Лише тому. А в обличчя всіх зустрічних дівчат вдивляється просто так, за звичкою поціновувача дівочої краси, а що його нічні пасії всі, як одна блондинки – ну, так почали подобатись йому блондинки! От з минулого року і почали. Бо темноволосі дівчата в нього викликали якісь не ті асоціації. Ну то ж таке, дрібниці. Лише дрібниці. От тільки чого ж йому так паршиво, що хоч на стінку лізь?
От і сьогодні, пройшовшись по танцполу, подивившись на веселих студентів і гарних дівчат він знову випив, пригостив незнайомих дівчат вином, почитав їм вірші Висоцького (сп’яну його завжди на щось таке пробивало) і поки вони пішли танцювати, кидаючи на нього недвозначні погляди, просто пішов. Ні, дівчата гарні, чудові, веселі, спокусливі, от тільки… Що саме «тільки» він і сам вже не розумів, крокуючи напівтемною алеєю поміж вируючого життя. Від випитого спиртного приємно шуміло в голові. Скільки він випив? А, не важливо, все одно до путя не допомагає.
Знайоме відчуття доторку, рентгену змусило його зупинитись і покрутити головою. Серце стислось, наче передчуваючи біду. Так, неподалеку, йшла дівчина уповільнюючи крок і уважно в цього вдивлялась. Ось вона зупинилась. Так – Вона. Цього не могло бути, таких випадковостей не буває, то просто марево…!
-Привіт.- несмілива посмішка і очі…Очі, що вміщують в себе всесвіт…От як таке можливо в напівтемній алеї?
-Привіт…- він запнувся не в силах промовити ім’я яке так і крутилось в нього на язиці, але розум відмовлявся вірити очам.
-Ліза, - підказала йому дівчина. Так, наче він міг забути.
- Ліза.- Він кивнув. - Як справи?
- Нормально. А ти знову тут відпочиваєш?
- Так… Гарно у вас.- він дивився у ці очі і намагався пригадати, як взагалі з нею міг розмовляти. В нього ж подих перехоплює від одного погляду на неї!
- Лізо, почекай.- почулось позаду і поряд з дівчиною з’явилась друга. Невисока, худенька з короткою стрижкою. Вона зацікавлено подивилась на хлопця, і нетерпляче перевела погляд на подругу – Ми йдемо? Там же вже всі чекають!
- Знову… Женя непевно хитнув головою, відчуваючи, що випив сьогодні здається забагато, а для спілкування з цією дівчиною в нього і твереза голова не завжди адекватно аналізувала ситуацію.
- Так, зараз – відмовила Ліза подрузі не обертаючись, а натомість уважно вдивляючись в обличчя Жені, наче щось там шукала.
– Вас чекають. Ідіть.- він непевно посміхнувся і пішов далі, відчуваючи, що земля виходить з під ніг. ЇЇ погляд наче пропалював дірку між лопатками, але дівчата, таки, попрямували далі на дискотеку. От і добре. Вона тут є! Є… А йому терміново треба охолонути! Терміново! Бо серце заходиться як від марафону, в голові паморочиться, а ноги так і збираються повернути і наздогнати Лізу. І що він їй в такому стані скаже? Привіт, пішли до мене? Тільки зачекай я протверезію, заспокоюсь і … Що «і» він намагався не думати, а вже просто побіг до моря, намагаючись привести себе до ладу. Бо до голови лізли думки одна непристойніша за іншу.
Нічне море було сьогодні напрочуд холодне, з вітром і хмарами з блискавками десь там на обрії. Він поліз в воду, але недалеко. Здоровий глузд все ж нагадав
