Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський
Вер оглянула масивні руки доктора, що розкришували на тарілці кекс, здивовані, наївні, за склом складних окулярів очі, зігнутий лоб. Прислухалась до його слів про ілюзії, й вії її затремтіли.
Серафікус казав далі:
– Крім того, я не можу згодитись з тим, що повелося серед людства: чоловіки звикли, що вони беруть жінок, і жінки звикли, що їх беруть. Я надто поважаю себе, жінку й своє почуття, щоб зневажати жінок таким поводженням з ними!
– Ви не шанолюбні!
– Навпаки! Я не прагну бути чимсь – тим або ж тим митцем, музикою, Мохаммедом або ж Ґете. Я хочу бути всім людством і тому задовольняюсь тим, що я єсть я. Я не хочу мати тієї жінки або ж тієї. Я хочу всіх. Чи не мушу я себе вважати втішеним, що я не маю жодної?
Вер повторила своє запитання:
– Чому ви не одружені?
Вер була вперта в своїх питаннях, як доля. Жінка – це доля.
– Я про це казав колись Корвинові – у мене єсть бажання зробитися старцем, злидарем. Якось, блукаючи околицями міста, я натрапив на одну хижку, малу, напівзруйновану, врослу в землю. Я мрію про таке для себе майбутнє: сидіти на вулиці, скинувши шапку, й на дощечці виписані всі мої титули: приват-доцент, доктор, список моїх наукових праць…
Корвин, що досі не втручався в розмову, не витримав:
– Киньте, докторе! Слово честі, коли ви таке говорите, це мене дратує! Я вам ніколи не дам ні гроша!
Серафікус розсміявся:
– Я загострюю, Корвине! Просто я проти культу героїв, культу добірних. Я хочу бути добірним, але як усі.
– Та все-таки, – настоювала Вер, – чому ви не одружені?
– Не можна бути святим і мати дружину!
– Ви святий? Це ж весело!
– Ви сумнівались?
– Я й думки не мала!
– Даремно! Ви ж назвали мене серафічним! Вам казали про мене. Хіба вам розповідали про мене інакше? Жорж Дюамель зробив спробу змалювати святого за наших часів. Йому не пощастило зробити це. Невже ж ви не вірите в мою серафічність?
Вер сперлась ліктями на стіл і підперла долонями підборіддя: темна квітка обличчя в рожево-жовтих пелюстках тонких і довгих пальців. Вона повторила:
– І все-таки?
– Я майже відповів! Я усвідомив в собі серафічну довершеність себе. Коли людина почуває себе неповною, вона шукає собі жінку, одну, дві, три або ж тисячу й три. Жінка або жінки повинні врівноважити цю неповноту його, вщерть, назавжди. Я ніхто, але я хочу бути людством. І тому моєю сповненістю хай буде моя відсутність.
Комаха пишався з самоти. Свою кабінетну замкненість серед книжок, у кімнаті, з примітками, він зводив на ступінь філософічної теорії. Він виправдовував свою одірваність працею. Прапор праці він підносив як гасло своєї книжкової ізольованості. Він проповідував своєрідний донжуанізм[83] навпаки.
– Як Дон Жуан. Дон Жуан прагнув мати всіх жінок усього світу. Його спалило це бажання. Може, воно спалить і мене – це бажання мати всіх і зректися будь-якої… Але коли все ж не можна на світі жити без кохання до якоїсь теплої рожевої маленької жінки, то я кохаю Ірцю. Вона кохає мене. Хіба ж цього мало?
Доктор Серафікус замовк. Він знов заглибився в свою мовчазну похмурість. Нагнувши велику голову, він не дивився ні на кого. Його обличчя здавалось машкарою, у глибоких зморшках, з виснаженою утомою нудьги, ніби в світі не лишилося вже нічого, щоб наситити бажання, якого не бажаєш.
Коли Корвин запропонував випити ще чашечку кави, Серафікус відмовився руба і рішуче заявив, що йому конче пора спати, що в таку годину він зовсім не звик пити кави.
Виходячи, він прошепотів Корвинові на вухо з докором:
– І треба було вам знайомити мене з жінками. Така недоречна жінка!
Розділ 11
Вер лишилася з Корвиним. Вона була жінка, вона була цікава, і перше, що спитала, – це про те, що сказав Комаха: можливо, Комаха говорив йому щось на вухо про неї?
– Що вам сказав Комаха, коли пішов? Та коли він сказав якусь банальність, схожу на ті, що їх ви кажете, – можете не переказувати.
Корвин заперечував:
– Дозвольте, Вер. Невже казати вам про моє до вас кохання – це говорити банальності?
– Безглузді, обридливі й прикрі, Корвине! Візьміть це до уваги. Отже, що вам казав Комаха? Він справляє враження людини небанальної.
Корвин завагався на мить, але додав:
– Ви маєте рацію, Вер. Він нарікав мені на мене, навіщо я повів його до каварні і познайомив з вами.
Корвин завагався ще на мить, але додав:
– Ви справили на нього враження недоречної жінки.
Щоб трохи зм’якшити сказане, Корвин зазначив:
– Проте, на що було й сподіватись від Комахи? Він зовсім нездібний відчути аромат жіночого! Авжеж, євнухоїд!
Слова Корвина зачепили Вер, але їй здавалось, що він перебільшує:
– Комаха з його кремезним тілом мастодонта?.. Ви лестите йому. У вашого аскета обличчя розпусної людини. Ви знаєте, Корвине, що ви йому заздрите?
Корвин кладе свою тонку, темну руку на руку Вер і каже:
– О, Вер, ви – жахлива! Я бачу, вас починає вже хвилювати Комаха. Скажіть, будьте ласкаві, чи є на світі чоловік, з яким би ви стрілись і на якого б ви дивились байдуже, без думки зробити з нього коханця?
Він закидав Вер:
– Ви ладні проявити свою прихильність першому-ліпшому, бодай Комасі, дарма що ви його побачили вперше, тільки не мені.
– Це вас дратує?
З раптовим поривом пристрасті він стиснув руку Вер.
– Дратує? Я хочу вас, Вер!
На відповідь Вер мовчки розкриває ридикюль і дивиться в вузенький прямокутник люстречка. Дбайливо й повільно вона підфарбовує губи кармінним олівцем.
Корвинове визнання губиться в простороні між кармінним язичком золотої палички, люстречком, тарілочкою з кексом і мармуром столика. Так само повільно й дбайливо Вер ховає олівець, пудреницю, закриває ридикюль, кладе його на столик коло себе і спиненим одкритим поглядом довго й допитливо дивиться на Корвина.
Корвин схилив голову й приник губами до руки Вер, що лежала на столі. Це, можливо, зворушило Вер, бо вона торкнулася пальцями його проділу й сказала:
– Досить, Корвине, досить! Не втрачайте надії! Мені здається, що я кохаю вас у ті, на жаль, рідкі години, коли ви нічого не кажете про
