Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський

Він мовчав. Корвин благав, прохав, настоював, запевняв. Будь-що-будь він намагався переламати Комашину впертість.

Комасі довгі й настирливі умовляння Корвина здалися цілком безпідставними й необґрунтованими. Він вирішив поставити справу на суто формальний ґрунт.

– Насамперед, – сказав Комаха, нахиляючи до Корвина свою велику в тяжких окулярах голову й витягнувши вперед товстий, порослий рудуватим волоссям палець, – насамперед, ви мене не попереджали. Я абсолютно досі нічого не знав, що ви мені сьогодні збираєтеся запропонувати йти після доповіді пити каву. Ви знаєте, Корвине, я не люблю жодних несподіванок.

Комаха з докором подивився на Корвина, на його візитку, портфель і, подумавши: – «Порожня, прикра й несерйозна людина! До того ж обридлива!», – розвинув свою аргументацію далі:

– Після доповіді, – сказав Комаха, – я маю намір іти додому й лягти спати. Знов, повторюю, зі мною ані ви, ані хто інший не вмовлявся заздалегідь, і я нікому нічого не обіцяв. Я прочитав доповідь, я виконав свій обов’язок перед громадянством, зробив, що мусив зробити, і, отже, не бачу жодних підстав, щоб мене ще чимось турбували або ж іще вимагали чогось від мене.

Комаха оперував аргументами, які здавались йому бездоганними в своїй логічній довершеності. Тріумфуючи, він повторив:

– Щоб ще чогось вимагали…

На жарти можна відповісти жартами, але кожна відповідь на ці смішні безглуздості, на цю марудну нісенітницю бриніла б знущанням зі здорового глузду. Дарма що Корвин добре знав свого приятеля, але й досі, після довголітнього знайомства, звички Серафікуса логічно обґрунтовувати яку-небудь плутану нісенітницю продовжували дратувати його. Розмовляти з Комахою – сердитись. Корвин розсердився.

– Василю Хрисанфовичу! Вимагати? Ніхто ж од вас не вимагає! Вас просять! Вам пропонують! Справі випити в каварні чашку кави ви надаєте значення всесвітньої події, ніби вас профделегатом вибирають або ж на якихось зборах головувати примушують. Ви ж, кінець кінцем, людина, а не чорт зна що!

Комаха хмуро мурмотів. Він спробував був піти геть, але Корвин став перед дверима й не пускав його. Коли б не Вер, Корвин давно кинув би цю прикру розмову, що тільки дратувала його. Та, перемагаючи почуття, він лагідно й спокійно повторив:

– Ми тільки просимо вас! Я прошу, Вер просить!

Комаха схопився:

– Яка Вер? Я жодної Вер не знаю!

– Вер! Вер Ельснер! Чудова незрівняна жінка. Вона вже давно, Серафікусе, хотіла з вами зазнайомитись, а після сьогоднішньої вашої доповіді особливо настоює.

Улесливий натяк, що його доповідь могла сподобатися вродливій жінці, не справив, однак, на Комаху жодного враження. Комаха лишався впертим і невблаганним. Він відповів:

– Я її не знаю.

– Що ж з того!.. Я вас познайомлю!

Розмова була досить-таки довга, нудна і, головне, безплідна. Комаха явно нудився. Він одвернувся од Корвина і з жалем дивився на вихідні двері.

На відповідь він кинув Корвинові своє звичайне:

– Ні з ким я не хочу знайомитись. Я ні з ким і не знайомлюсь ніколи. Мені не треба цього.

Він ще раз зробив спробу пройти, але Корвин твердо стояв у дверях, заважаючи йому пройти. Комаха почав його благати:

– Пустіть, Корвине. Я ж таки справді не можу. Слово честі, не можу. Ви попросіть пробачення у вашої знайомої. Візьміть на увагу, що я ніколи не був у цій каварні.

– Ну, то будете! – Корвин не витримав і вибухнув обуренням: – Ну й марудна ж ви людина, Комахо, коли б ви тільки знали.

Комаха почув свою провину. Йому стало соромно й ніяково. Він був ладен зробити все, що просить у нього Корвин, але… Він зітхнув.

– Ви ж знаєте, Корвине, що я ніде не буваю, ані в театрі, ані в каварнях. Я не вмію. Я зовсім не певен, що з того вийде і чим це все може закінчитись… я…

Комаха ніби навмисне підшукував аргументи, що їхня химерність дорівнювалась би їх недоречності.

– Ви, Корвине, – говорив він, – візьміть на увагу – ну що я робитиму в цій каварні? Коли б я захтів випити кави, я міг би напитися вдома. Мені завжди аж надто неприємно бувати на людях. На стільці я сиджу, ніби на голках. Мені ввесь час здається, що всі дивляться на мене. В каварні я боюсь поворухнутись, я не ворушусь, щоб не перекинути склянки або не розбити тарілочки, але кінчаю я, звичайно, тим, що розіб’ю щось, зачеплю, десь перекину стільця, комусь наступлю на ногу. Замість вийти з зали просто на вулицю, я потраплю на кухню. Хто-небудь із службовців, приховуючи посмішку, візьме мене під руку й проведе з зали до вихідних дверей, і, йдучи зі мною, питатиме мене, чи пам’ятаю я своє прізвище й свою адресу та чи уявляю собі, в який бік мені треба йти.

Комаха зітхнув.

– Познайомитися з жінкою?! – казав він далі. – Вам це легко сказати, вам це байдуже, а мені розмова з жінкою порушить рівновагу на три дні. Я не переношу розмовляти з жінками. Мені зовсім нелегко зібрати всього себе у щось ціле, єдине. З великими труднощами я примудряюсь улаштувати з себе бодай хоч подібність на щось стале й тверде. Отже, я ретельно намагаюсь уникати всього того, що може мене вибити з колії.

– Ні, мені краще, – закінчив Комаха, – йти зараз додому. До того ж і не рано вже, мабуть, вже одинадцята година, а я в цей час лягаю спати.

Та Корвин настоював, і Комасі не лишалось нічого іншого, як згодитись.

На кожній плитці підлоги в каварні, куди його примушував іти Корвин, Комаха вже читав написа з Дантового пекла: Lacsiate ogni speranza – Згасіть вогні сподіванки, входячи![81]

В каварні було повно. За столиками сиділи дівчатка й жінки з підфарбованими карміном губами та підведеними, ніби глибоко запалими, очима. Молоді люди з акуратними проділами в зігнутій позі скептичних Мефістофелів через соломинку тягли різні аперитиви. Од хаосу звуків ресторанної музики, од багатьох голосів, совання стільців, брязкоту склянок у залі стояв безперервний одноманітний жовтуватий гармидер.

На розмальованих стінах каварні кривлялись різнобарвні арлекіни, нудьгували білі П’єро і загадково журні в чорних масках кокетували лорнетом рожеві Коломбіни. Гладкий султан у зеленому халаті сидів на темно-червоному перському килимі, підібгавши під себе ноги. Маненьке арапча подавало йому золоте блюдо з перловим намистом, напівгола одаліска, витягнувши біля фонтана своє струнке тіло, не зводила очей з райдужної пави. Великі пишні віяла з блакитно-сірих струсевих пер на тлі гарячо-жовтого вечірнього неба здавались блакитними з невідомої країни птахами.

Між столиками каварні ходили якісь невизначені