Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський
Він узяв Вер за обидві руки і, дивлячись їй у вічі, сказав:
– Я мушу признатися вам, Вер! Раніш я ніколи не наважився б ось так піти з жінкою в сад, сидіти, розмовляти. Тепер я не вагався задовольнити свої почуття. Я певен себе! Я можу пригадати в своєму житті один епізод, коли до мене, колись – це було давно, дуже давно – зайшла одна дівчина й запропонувала поїхати з нею вдвох за місто.
– І ви?
З гонором доктор Серафікус відповів:
– Я? Розуміється, я відмовився! Я тоді не міг ручитися за себе. Я був надто молодий і надто нестриманий. Поїхати вдвох за місто з дівчиною, чим це могло кінчитись?..
– Нічим, певне, жахливим! – сказала Вер.
– Не кажіть так. Не кажіть так! – застеріг її Комаха. – Я ж міг закохатись у ній – не так, як оце зараз, що милуюся з вашої милої вроди, Вер, цілком певний себе, а як це буває звичайно.
– І що з того?
– Що з того? Ви питаєте? Мені захтілося б, може, поїхати з нею за місто і вдруге, і втретє. А в мене був черговий магістерський іспит. Що ви хочете? Ще, може, я навіть одружився б, і хто зна, чи був би я оце тепер співробітником «Archiv für klassische Altertümer».
Співробітництво в «Archiv für klassische Altertümer» Комаха цінив вище від себе, своїх бажань, своєї змисловості, можливого одруження.
Вони говорили про кохання! Не раз чоловіки говорили з Вер про кохання, і більшість говорила банальності, бо що є банальніше від цієї звичайної, повтореної багато разів фрази: «Я люблю вас!..»? Ці звичайні слова, тисячу разів повторені визнання могли іноді спалахувати райдужним феніксом, відновленим із попелу звичайності[89]. Та жодна з чуваних фраз не бриніла так надзвичайно, як ці книжні слова, що їх з такою поважною серйозністю й екзальтованою піднесеністю проголошував серафічний Комаха, прагнучи заперечити кохання.
Комаха й Вер сиділи на лавочці, тоді гуляли по саду. Стояли, спершись на бар’єр, і розглядали широкий краєвид: синю річку, жовті піски, брунатні поля, далекі блакитні обрії. Ходили вдвох не кваплячись по самотніх доріжках саду. Підіймалися, сходили.
Вер оцінила вишукану витонченість думок, висловлених Комахою. Вони були цитатні й вичитані. Здавалося сумнівним, щоб у цих чужих, не своїх думках, таких абстрактних і нереальних, могла бути бодай хоч крапля щирості. Ці фрази, з важкою синтаксичною будовою, з напруженим і ненатуральним розташуванням рідких, звичайно не вживаних слів, що їх узято в іншому, відмінному значенні, розшукавши їх спочатку на шпальтах словників, бриніли як важкий переклад із чужої й мертвої мови, як навмисне пристосовані приклади для пояснення складного граматичного правила.
Вер сподобалась надзвичайність і своєрідність Серафікусових думок про кохання, – все це було ефектно, парадоксально й риторично, – але вона була зовсім незадоволена з його поводження. Вер була певна, що вся Серафікусова розмова була скерована лише на те, щоб мати привід поцілувати її. Чи варт було так довго й так патетично підкреслено проповідувати аскетичне споглядання жіночої вроди, заперечення кохання і, кінець кінцем, не зробити спроби поцілувати вродливу жінку?
Коли Корвина дратували розмови Комахи, то Вер – його поводження. Вона не надавала великого значення словам і фразам, але вона й не любила мандрівок у реально неіснуючому. Кожна абстракція повинна мати свій реальний сенс і конкретне значення.
Вони пішли додому. Комаха проводжав її.
Вер була розчарована. Вона відчувала деяку ніяковість, ніби вона зробила щось негідне або ж не зробила того, що повинна була зробити. Почуття чогось незробленого мучило її, як почуття морального сорому. В середині себе вона відчула прикрість і порожнечу.
Комаха, навпаки, був цілком задоволений із себе, з прогулянки й Вер. Його охопив мирний і лагідний настрій. Він досяг того, чого прагнув. Усі його бажання здійснені. Його уважно слухали. З його думками згоджувались. Йому дозволено було торкатись під час прогулянки з Вер її руки.
Він проводив Вер до самого дому.
На східцях, коли Серафікус галантно й церемонно поцілував руку Вер й збирався повернутися, щоб іти, раптом, цілком для нього несподівано, з запалом в очах, уся розквітнувши, сміючись, Вер перегнулась через поруччя, нахилилась до Комахи, схопила його за шию, пробігла в швидкому побіжному поцілунку губами по його губах, щоці, і тоді на вухо прошепотіла Комасі:
– Я вас люблю, Серафікусе!
Простукотіли черевики по каміннях східців, глухо прозвучала здалека нагорі відповідь «свої», дзвякнув ланцюжок, і все замовкло.
Комаха стояв приголомшений і розгублений. На губах і на щоці у нього залишилися сліди карміну.
На східцях різко пахло уриною. Чорна кішка з пожадливими, напівзакритими зеленими очима, піднявши хвіст, напружено згинаючи гнучке тіло, терлась об ґрати східців. Поглянувши на Комаху, вона нявкнула довго й жалібно, показуючи йому молочно-білі зуби.
Розділ 14
Наступного дня Комаха чекав на Вер. Він не зважився був прийти до Ельснерів і подзвонити. Він не хотів бути нетактовним. Він стояв у воротях протилежного будинку через вулицю, нервувався й ждав, щоб вийшла Вер. Він стояв непорушно, дивлячись в одну точку. Він міг простояти годину, добу й не помітити, як лине час.
Накрапував дощик. Іноді переставав, іноді збільшувався. Вер могла зовсім не вийти з дому, але він стояв і ждав.
Нарешті – Вер! Комаха пішов назустріч.
Вер спитала:
– Ви йшли до нас?
Він не йшов до них, він ждав її. Запитання поставлено так, що Комаха відповів:
– Ні!
– Ну, якщо ні, то проведіть мене.
Вони пішли. Вер ішла трохи попереду, Комаха дещо відстаючи. Він бачив вигин капелюха, підголену шию, кінчик гострого прямого носа, обтягнене синім жакетом плече.
Вони пройшли кілька кроків, коли Серафікус перервав мовчання:
– Я хотів би поговорити з вами, Вер.
Вер запропонувала:
– Повернімось додому! Там буде зручніше.
Вони піднялись по східцях. Комаха
