Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда
Щоб врятувати життя Громову лікарям знадобилося більше п’яти годин. Велика крововтрата давалася взнаки. Під час операції навіть зупинилося серце. Медики використали дефібрилятор і застосували електричний розряд. На реанімацію пішло близько однієї хвилини. Але цього вистачило, щоб Макар устиг побачити потойбіччя…
Він раптом усвідомив, що бачить себе зверху. Ось лікарі метушаться над його тілом, щось кричать, бігають… А ось ще вище нього, десь на стелі… Вікторія… покійна дружина. Вона вагітна, як за життя. Тягне свої руки… Кличе до себе… Йому не хочеться йти. Якась вона чужа, далека. Макар уже ледь пам’ятає її обличчя. Але вона наполягає, зове.
Розслабився. Вже готовий був поринути в її обійми, як відчув чийсь теплий, приємний, ніжний дотик. Подивився униз, а там… Майя… Вона простягла свою руку й намагалася опустити його на землю. Їй зовсім трішечки не вистачало, щоб дотягтися, ухопити… От якби Макар допоміг і трохи нахилився — вона б врятувала. Але він не поспішав. Все про щось думав, сумнівався. Віддалявся. Її очі наповнилися сльозами. Майя не покидала надії. З останніх сил тягнула свої руки… Тягнула, аж поки не дотяглася. Взяла у свої обійми, притулила до своїх теплих грудей. Макар навіть почув, як стукає її серце. Обцілувала миле обличчя. Що це? Макар відчув солоний смак на устах. Солоний, але такий незвичайний… такий цілющий… Він вдихнув у нього життя! Повернув з того світу! Не дав померти! Це смак сльози… життєдайної, кришталево-чистої сльози найріднішої людини — жінки, яка так його любить…
Біля ліжка чоловіка Майя проводила майже цілі дні. Хоч це й реанімація — їй дозволили. Адже вона не просто дружина, а й сама лікар.
Макар уже кілька днів був у комі.
— Не хочу вас лякати, але якщо найближчим часом не прокинеться — прогнози невтішні, — співчутливо мовив хірург Максим Андрійович, який його оперував.
— Він — сильний, — утираючи вологі очі, відповідала Майя. — Вірю, що зможе…
— Дай, Боже, — похитав головою лікар, — дай, Боже.
— Коханий, — плачучи узяла його руку у свої долоні, коли залишились наодинці. — Може для когось ти гарна людина, брат, син. Але для мене ти — весь світ… Я винна перед тобою, — проковтнула сльози. — Знаю, що не пробачиш, розлучишся. Ми не будемо разом. Але я вдячна долі, що ти був у моєму житті, наповнив його сенсом. Нарешті відчула, що живу, люблю, дихаю на повні груди. Завдяки тобі у моїх грудях б’ється закохане серце, співає душа. Спасибі… Знаю, коли прокинешся — не захочеш, щоб я була поряд. Не наполягатиму, щоб ти передумав. Не ображуся. Як тільки переконаюся, що ти отямився і все буде добре — зникну з твого життя, більше не нагадаю про себе. Розчинюся в просторі, наче й не було. Не потривожу. Одужуй, мій рідний. Тільки одужуй… — поцілувала його руку.
Потім, витираючи рясні сльози, що градом котилися обличчям, нахилилася й легенько притулилася до його уст…
* * *— Ну, Майєчко Матвіївно, — наступного дня радісно зустрів її у коридорі шпиталю лікар Макара. — Що ви зробили — я не знаю, але як тільки учора поїхали — ваш чоловік прийшов до тями. Він просто молодець. Справжній борець. Неабияка жага до життя. Тепер все буде добре. Не здивуюся, якщо скоро стане на ноги. Ми вже провели всі необхідні процедури. Завтра навіть плануємо перевести його у звичайну палату. Вітаю.
Майя завмерла.
Щодня молилася Богу, щоб ця мить настала. Ревно просила. І ось… Всевишній почув її молитви. Коханий одужує. Скоро стане на свої ноги.
Чому ж їй так важко? Чому плаче серце? Чому не може стримати сліз?
«Слава Богу, — застукало в її голові. — Одужуй, коханий мій, — на очі навернулися сльози. — Одужуй і — прощай…»
— Ой, — не зрозумів Максим Андрійович, коли зайшов у палату до Макара. — А хіба Майя Матвіївна ще не дійшла до вас?
— Вона тут? — запереживав Громов. — Прийшла?
Усі ці дні він чув її з далекого забуття. Кожне слово. Душа розривалася від того, що лежав нерухомо, не міг обняти, сказати, як любить, зовсім уже не сердиться… А вчора, коли, плачучи, просила його одужати й практично прощалася — серце не витримало. Здавалося вискочить з грудей. Калатало, як божевільне, допоки шалена доза адреналіну не включила повну свідомість, повернула до життя, розірвала невидимі пута, що скували тіло.
Прийшовши до тями, він шукав її очима, але не знайшов.
Лікар запевнив, що Майя прийде зранку. Тому сьогодні здригається, як тільки відчиняються двері в палату. Вона? Ні… Може, зараз? Знову ні… О, Сило Небесна! Як витримати? Як дочекатися? Сказати все, що на душі. Обняти. І нехай все буде, як раніше і навіть краще…
Нарешті ця мить настала. Прийшла. Лікар каже, бачив Майю у коридорі.
— Ви точно її бачили? — уточнив Макар. — Не помилилися? Бо щось довго немає.
— Точно, — запевнив лікар. — Навіть поздоровався. Привітав. Сказав, що ви прийшли до тями і тепер все буде добре.
— Що? — боляче скривився Макар. — Ви сказали їй, що я отямився?
— Так. Вона аж заніміла від несподіванки. Чесно кажучи, я очікував трохи іншої реакції.
Макар заплющив очі й важко дихав.
— Нав-віщо… — ледь прошепотів, — сказали… Вона не прийде, — міцно стис повіки. — Не прийде…
Майя ж вийшла у двір шпиталю. Сіла на лавицю. Підняла очі. Задивилась на блакитне небо.
«Не плач, що все скінчилося. Радій, що це було», — згадала чиїсь мудрі слова.
Задзвенів телефон.
Незнайомий номер.
Вона не відповідатиме. Втомилася. Навіть не підозрює, що Макар попросив лікаря й не може їй додзвонитися. Ще треба заїхати на роботу, написати заяву звільнення. Потім зібрати речі й встигнути на вечірній поїзд до свого обласного центру.
— Ви дружина полковника Громова? — раптом почула над головою.
— Ще так, — боляче усміхнулася.
— Можна, я присяду? — спитала жіночка років під сімдесят.
Майя
