Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда

Макар терпляче вислухав сповідь брата.

Ні разу не перебив.

Ні слова не вставив.

Коли Єгор замовк, сховав пістолет. Хитаючись, наче під страшним тягарем на плечах, підійшов до води, змочив обличчя, узявся руками за голову й кілька секунд непорушно сидів навшпиньки. Потім піднявся, підійшов до брата, вхопив його за потилицю, притулив чолом до свого чола.

— Це нічого не міняє, — прошепотів, дивлячись прямо Єгору в очі. — У людини завжди два мотиви для вчинку: один — красивий, другий — справжній…

На тому відпустив.

Повернувся й попрямував до машини.

— Викликали, пане генерале? — Макар зайшов до кабінету Ореста Сергійовича Тарана.

— Заходь, давай, — помахав рукою начальник. — Сідай. Є розмова.

— Щось сталося? — відчув напругу Громов.

— Телефонували зверху, — закотив очі Орест Сергійович. — Племінник самого Ярового потрапив у полон на сході. Уявляєш?

— Що… — не зрозумів Макар, — того самого Ярового? З міністерства оборони?

Таран ствердно помахав головою, прикурюючи свою люльку.

— Хто його утримує? — поцікавився Громов.

— Пахом Мухарський. Знаєш такого?

— «Муха», — задумано промовив Макар. — Ми з ним «добрі» знайомі. Я йому не одну диверсію зірвав, коли служив у тих краях. Він мене теж добре знає.

— Ще б пак, — затягуючи густий дим, іронічно скривився Орест Сергійович. — Полковник «Грім» був відомий на сході. Всякі «Мухи» знали своє місце, — роздуваючи перед обличчям клуби диму, протяг. — А тепер з ними не домовишся. Тому чекаю від тебе пропозицій.

— Обмін, — не роздумуючи, запропонував Макар.

— Пробували. Немає підходящої кандидатури. Ніхто його не влаштовує, — розвів руками генерал. — Надія тільки на тебе. Іди. Попрацюй над цим. Чекаю оперативного рішення.

— Слухаюсь, — відрапортував Макар і вже повернувся, аби вийти з кабінету, як Таран його зупинив.

— Ану зачекай-но. Присядь ще на хвилинку, — попросив.

Громов мовчки повернувся на своє місце.

— Що у тебе відбувається в особистому житті? — раптом поцікавився.

— Все добре, — з кам’яним обличчям відповів Макар.

— Ні, не все добре, синку, — полагіднішав генерал. — Я знаю тебе багато років і таким ще не бачив. Ти страждаєш. Розповідай. Подумаю, чим допомогти.

— Пане генерале, дозвольте йти, — спокійно попросив Громов.

– Іди, — глибоко зітхнув Таран. — І нехай твої проблеми, не дай, Боже, не віддзеркаляться на роботі, — суворо попередив.

Макар попрямував до свого кабінету. Вже понад місяць мешкав окремо від Майї на службовій квартирі. Він вирішив на якийсь час розійтися, щоб охолонути й на свіжу голову прийняти правильне рішення щодо їхнього майбутнього. Спочатку був рішуче налаштований на розлучення, але потім засумнівався. Може, все якось само собою вирішиться? Не міг відважитися на радикальний крок. Може тому, що кохав? Підсвідомо боявся втратити її?

— О-о, знову ця жінка, — заскиглив колега Макара Євген Мокрянов, коли ранком разом під’їхали на роботу. — Щодня ходить. Я уже все їй пояснив. Скільки можна?

— А що за проблема? — зацікавився Макар.

— Два сини, близнюки потрапили у полон у зоні АТО. Включені у списки на обмін. Треба чекати. Чим ще можу допомогти? Вона довго «штурмувала» Генеральний штаб Збройних Сил, а тепер ось на нас переключилася, — пояснив Мокрянов.

— Вона — мати, — якось боляче відповів Макар. — На її місці могла бути твоя чи моя мама.

— Та я роз-зумію, — зніяковів Євген. — Але чим допомогти? Треба чекати, — зітхнув і вийшов з машини.

– Євгене Олеговичу, а я до вас, — кинулася йому на зустріч згорьована жінка.

— Пізніше, громадяночко, пізніше, — намагався проскочити.

— А давайте, ми з вами поговоримо, — раптом запропонував Макар.

Жінка завмерла. Здивовано дивилася то на Євгена, то на Макара.

— Давайте, — несподівано погодився Мокрянов.

— Мені шістдесят два роки. Сама з дитячого будинку, — почала жінка, коли залишились з Громовим наодинці. — Життя було нелегким, самі розумієте. Мої сини — все, що в мене є. Стояли на Майдані з першого до останнього дня, потім добровільно поїхали в зону АТО. Давида поранили й забрали в полон. Арсен намагався його врятувати — й також потрапив… Майже рік я оббивала пороги Міністерства оборони. Але ж мої сини не військові… Добрі люди порадили звернутися у вашу службу. Тут запевнили, що буде обмін, є якісь списки. Та серце моє не витримує. Щодня чую про смерті й каліцтва з тої війни. Страхіття про умови утримання заручників. Як жити?

— Списки — це дуже важливо, — спробував заспокоїти жінку Макар. — Не треба цього недооцінювати. Повірте, якщо ваші діти включені у перелік осіб на обмін, значить, по них ідуть перемовини. Наберіться терпіння… Я знаю, це важко й боляче… Моя мати поховала чоловіка, який загинув у Афганістані. Я бачив її стан. Та й сам оплакував батька. Але у вас є надія… Подумайте краще про тих, хто так само перебуває у заручниках, а відомостей про них зовсім нема. Ніхто не вирішує їхнього звільнення. Що відчувають ці матері?

Жінка витерла обличчя хустинкою. Ствердно помахала головою.

— Від себе можу пообіцяти, що перевірю інформацію про ваших синів і подумаю, чим можна допомогти, — закінчив Громов.

Не знати, чому, але після спілкування з Громовим жінка відчула якусь впевненість у завтрашньому дні, повірила, що скоро обніме своїх кровиночок, все буде добре…

— Доповідай, — наказав Таран Макару, коли ввечері в черговий раз викликав його на килим. — Які пропозиції щодо визволення Ярового?

— Пророблено багато варіантів, — не дуже впевнено почав Громов. — Ви про них знаєте. Але…

— Але жоден з них не підходить, — сердито закінчив Орест Сергійович. — Думай краще і швидше. Підключай людей. Завтра — крайній термін. Якщо не запропонуєш щось реальне…

Макар мовчав.