У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

тісноті навколишніх будинків, а тільки стоячи віддалік, з гори, де міста зовсім не видно або воно бовваніє невиразною купою, ми здолаємо в зосередженні самоти і пітьми, зміряти унікальну, незнищенну й чисту висоту собору. Я намагався крізь сльози впіймати образ Альбертини, згадуючи всі поважні і слушні речі, сказані нею того вечора. Одного ранку мені здалося, ніби я бачу довгастий обрис повитого туманом горба, відчуваю тепло філіжанки гарячого шоколаду, тоді як моє серце болісно стислося на спогад про те пообіддя, коли Альбертина прийшла до мене першого разу і я вперше поцілував її. А все тому, що я почув клацання калорифера, який почав нагріватися. Я із серцем шпурнув запрошення від пані Вердю-рен, подане мені Франсуазою. З якою ж силою почуття, спізнаного мною вперше на обіді в Ла-Распальєр, почуття, що смерть забирає не всіх у тому самому віці, охопило мене в цю хвилю, коли Альбертина, така молода, вже похована, тоді як Брішо й надалі обідав у пані Вердюрен, яка приймає і певно прийматиме ще цілі роки! Ім’я Брішо одразу нагадало мені кінець того вечора, коли він мене проводив, коли я знизу побачив світло Альбертининої лампи. Я думав про це уже не раз, але ніколи не повертався до цього спогаду саме з цього боку. Адже якщо спогади — це наша власність, то вони, так само як будь-яка нерухомість, мають потайні, часто нам невідомі, двері, які відчиняє перед нами якийсь сусід, і в такий спосіб ми повертаємося до себе дорогою, якою ще не ходили. Отже, думаючи про пустку, яка чекає на мене в домі, і про те, що я вже не побачу з вулиці Альбертининого покою, де світло згасло навік, я зрозумів, що того вечора, коли я попрощався з Брішо і відчув нудьгу й жаль, що не міг піти пройтися й пошукати собі любові деінде, на мене напав комиз, а причина мого комизу полягала в тому, що скарб, чий блиск сягав мене аж на вулиці, був, як мені здавалося, в моєму довічному володінні, що я недооцінив його вартість і тому він був у моїх очах не такий привабливий, як утіхи справді дрібні, але які набували для мене цінности в міру того, як я силкувався їх уявити. До мене тільки тепер дійшло, що це світло, яке сяяло нібито з якоїсь в’язниці, несло для мене всю повноту життя й ніжности, втілюючи в собі те, що на мить поманило мене, а потім навік щезло того вечора, коли Альбертина ночувала зі мною під одним дахом у Бальбеку; я зрозумів, що моє життя в Парижі, в моєму домі, який був і її домом, і було втіленням омріяного мною глибокого спокою.

Менгбуло б важко, якби у нас з Альбертиною не відбулося розмови під час повернення з Булонського Лісу, перед останнім вечором у Вердюренів, розмови, яка до певної міри ввела Альбертину в мій духовний світ і частково нас поєднала. Звичайно, якщо я так розчулено думав про її розум, про її прихильність до мене, то не тому, що вони були більші, ніж у інших моїх знайомих. Маркіза де Камбремер докоряла мені в Бальбеку: «Як же це так? Ви могли б проводити цілі дні з Ельстіром, людиною геніальною, а ви присвячували весь час кузині!» Альбертинин розум мені подобався, бо вона залишала в мені відчуття ніжности, ніжности, як при ласуванні якимось плодом, смак якого визначає тільки наше піднебіння. І справді, коли я думав про Альбертинин розум, мої губи мимоволі випиналися, смакуючи спогадом, тим для мене дорожчим, що його матеріяльний відповідник перебував зовні, мав вищість об’єктивного існування. Звісно, я знав людей з куди вищим інтелектом. Проте безмежне кохання чи його егоїзм спричинюються до того, що інтелектуальний і моральний рівень коханих нами людей ми визначаємо не зовсім об’єктивно; ми постійно ретушуємо їх відповідно до наших прагнень і побоювань, не відокремлюємо себе від них, вони стають лише величезним і невиразним місцем, куди виводяться назовні наші телячі ніжності. Наше власне тіло, в якому нуртує стільки гризот і втіх, не таке для нас чітке, як обрис дерева, будинку чи переходня. І, може, я схибив, відмовившись пізнати глибше Альбертину в ній самій. Застановляючись над її чарами, я довший час вивчав лише різні положення, які вона займала в моїй пам’яті протягом років, і з подивом відкрив, що вони стихійно зазнавали багатьох змін, які завдячували не лише різниці перспективи. Так само я мав би зрозуміти її характер, трактуючи її як чужу мені істоту, бо тоді б, мабуть, я з’ясував, чому вона так уперто приховує від мене своєї таємниці, і поклав би край її дивній затятості, унеможливлюючи продовження конфлікту, який нарешті призвів до її смерти. І мене брав живий жаль за неї, а також сором, що я її пережив. Справді, коли мій біль вщухав, мені здавалося, що я почасти спокутую її смерть, бо жінка нам необхідна, якщо вона збагачує наше життя щастям чи мукою, і посідання її для нас таке ж цінне, як знання істини, яку вона відкриває, змушуючи нас страждати. В такі хвилини, порівнюючи смерть моєї бабусі і Альбертинину смерть, я запевняв себе, що на моєму сумлінні — подвійне убивство, і вибачити його мені може лише підлота вищого світу. Я прагнув від Альбертини розуміння, визнання, гадаючи, що головне для мене розуміння і визнання, хоча куди легше я міг би це домогтися від інших. Ми потребуємо розуміння тому, що хочемо бути коханими, а коханими хочемо бути тому, що кохаємо. Розуміння інших, нам байдуже, а їхня любов нестерпна. Радість, яку мені давало осягнення якихось Альбертининих дум і душі, викликала не їхня істотна вартість, а те, що це посідання було ще одним щаблем у цілковитому її посіданні, посіданні, яке стало моєю метою і моєю химерою відтоді, як я її побачив. Коли ми кажемо, що якась жінка нам «мила», ми, мабуть, намагаємося висловити свою втіху, яку нам дає її вигляд; так само поводяться діти, говорячи: «Моє любе ліжечко, моя люба подушечка, мій любий ґлоїдику». До речі, чоловіки ніколи не кажуть про жінку, яка їм вірна: «Вона така мила!», зате часто відгукуються так про жінок, які зраджують їх. Маркіза де Камбремер цілком слушно твердила, що душею Ельстір щедріший. Але ми не можемо прикладати однакову мірку до особи, котра, як усі інші, десь поза нами, десь на обрії нашої думки, і до істоти, яка через хибне визначення місця, яке вона