У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

ранок, користаючи зі шпарин у її погано обгородженому сні, впускав запах троянд, вона прокидалася з думкою про поїздку до Італії. Навіть у моєму коханні мінливий стан моєї моральної атмосфери, змінений тиск моїх вірувань хіба не зменшували вони видимости мого власного кохання, хіба іноді не посилювали вони його до безмежжя, не прикрашали одного дня мого кохання усмішкою, а ще іншого не звихрювали його буряно? Ми існуємо лише завдяки тому, що посідаємо, а посідаємо лише те, що реальне перед нами; і скільки потім наших спогадів, настроїв, думок покидають нас, вирушаючи в далеку подорож, де ми губимо їх з очей! Тоді ми вже більше не можемо включити їх до підсумку, що складає нашу істоту. Але вони мають свої потаємні стежки, якими до нас повертаються. В деякі вечори я засинав, майже вже не шкодуючи за Альбертиною — шкодуючи лише за тим, що можна пригадати, — а прокидався від повені спогадів, зовсім чітких при цілком ясній свідомості. І тоді я починав плакати, бачучи так виразно те, що попереднього дня здавалося мені порохом. Ім’я Альбертини, її смерть змінювала сенс; її зради нагло набували всієї своєї ваги.

Як я міг повірити в її смерть, коли послуговувася тими самими образами, які бачив за її життя? Вона мчала, схилившись над мітологічним колесом свого ровера, в дощові дні засупонена у войовничу кавчукову туніку, з-під якої випиналися її перса, з головою, закутаною у завій та увінчаною зміями, і її проїзд сіяв паніку на бальбецьких вулицях; або вечорами, коли ми брали із собою шампана до Шантепійського лісу, зі зміненим різким голосом, ледь зарожевілим лише на вилицях личком, яке я, не бачучи добре в пітьмі авта, наближав до світла місяця, а нині даремно намагався пригадати, побачити ще раз у цьому вже вічному морокові. Маленька статуетка під час прогулянки на острові, спокійна масивна постать з пористою шкірою за піанолою, вона поступово ставала дощистою і меткою, задерикуватою і прозорою, нерухомою й усміхненою, ангелом музики. Кожна була пов’язана з певним моментом, з датою до якої я знову потрапляв, щойно знову бачив Альбертину. Ті моменти минувшини не є сталими; вони продовжують у нашій пам’яті рух, який ніс їх у будуччину — у будуччину, яка вже стала минувшиною, — манячи за собою і нас. Я ніколи не пестив Альбертини в дощові дні, у непромокальному плащі, мені хотілося попросити її скинути цей панцир; я пізнав би тоді польове кохання, мандрівне братерство. Але нині це було вже неможливе, її не стало. З побоювання звести її на лихе, я вечорами вдавав, що не розумію певних утіх, які вона мені пропонувала і яких вона від когось іншого не вимагала б. Тепер я жадав їх з нестямною жагою. Я не спізнав би їх із жодною жінкою, але в пошуках тієї, яка зуміла б мене вщедрити ними, я міг би обійти марно цілий світ, бо Альбертини не стало. Здавалося, мені треба було зробити вибір між двома фактами, вирішити, який із них правдивий, настільки один із них — Альбертинина смерть, принесений з невідомої мені дійсности, з її туренського буття, суперечив усім моїм думкам про неї, прагненням, гризотам, моїй ніжності, гніву, ревності. Таке велике багатство спогадів, зачерпнутих із фактів її життя, така величезна навала почуттів, що підтримували, творили її життя, нібито виключали можливість, що Альбертина мертва. То була справдешня навала, бо моя пам’ять зберегла свою колишню в усій своїй щедроті. Не лише Альбертина, але і я становили собою шерег моментів. Моє кохання до неї не було простим захопленням: до цікавости перед незвіданим долучилася тілесна жага, а до майже родичівської ніжности — то байдужість, то сліпа ревність. Я був не одним чоловіком, а цілим військом, де перебували нестямно закохані, байдужі, ревнивці — серед останніх жоден не ревнував одну й ту саму жінку. І, безперечно, власне це допомогло б мені колись зцілитися, але я не прагнув зцілення. Одиниці юрми можуть один по одному, непомітно, бути заступлені іншими, а тих, своєю чергою, витіснять наступні, отож-бо, зрештою, зайде така зміна, якої не уявити, якби вони були однорідним тілом. Складність мого кохання, моєї особи, множила, розмаїтила мої страждання. Але всіх їх можна було звести до двох груп, чиє чергування становило все життя мого кохання до Альбертини, опанованого довірою і ревнивою підозрілістю.

Якщо я заледве міг уявити, що Альбертина, така жива в моїй душі (подвійно опанцерованій сьогоденням і минувшиною), була водночас мертва, то, може, існувала й суперечність у тім, що різні її прогріхи, на які моя приятелька — позбавлена вже тіла, яке втішалося ними, і душі, яка їх жадала, — не була нині здатна і за які перестала бути відповідальною, завдавали мені такого великого болю, який я благословив би, якби міг трактувати їх як доказ духовної сутности особи, вже безтілесної, а не як відблиск, приречений на швидке згасання, вражень, які вона колись на мене справила. Жінка, нездольна зазнавати втіхи з іншими, не повинна була будити моїх ревнощів, але за умови, що моє почуття до неї знайшло б вихід. Однак саме це й було неможливе, оскільки Альбертина одразу діставала своє втілення єдино в спогадах, де вона залишалася жити. Якщо мені досить було тільки подумати про неї, і вона воскресала, то її зради ніколи не були зрадами мертвої, бо мить, коли зрада чинилася, знову ставала миттю теперішньою, і то не тільки для Альбертини, але й для того з моїх «я», чиїми очима я її споглядав. Ось чому жодна хронологічна неточність не розлучила б незрозлучної пари, бо до кожної нової провинниці одразу підбирався б скаржник ревнивець — і завжди в один і той самий час. В останні місяці я тримав її під замком удома. Але тепер, у моїй уяві, Альберти-на була вільна; вона зловживала своєю свободою, проституювала наліво й направо. Раніше я невідступно думав про непевне майбутнє, яке нас чекало; намагався щось у ньому читати. Нині те, що поставало переді мною як подвійна прийдешність (така клопітна, як і прийдешність одинична, бо вона була така сама непевна, така сама важка для розуміння, така сама таємнича і ще жорстокіша через те, що в цьому випадку я не мав змоги чи бодай ілюзії, як у прийдешності одиничній, впливу на неї, а ще тому, що подвійна прийдешність триватиме стільки, скільки моє життя, а моєї супутниці не буде поряд зі мною, і мене, стражденного через неї, не буде кому втішити),