У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

Як повільно меркне літній день у нескінченне довге надвечір’я! Бліда мара будинку навпроти без кінця акварелювала в небі свою уперту білоту. Аж нарешті в помешканні споночіло, я натикався на меблі в передпокої, тільки в засклених дверях, що вели на сходи, у пітьмі, спершу майже безпросвітній, відсвічувала й синіла шибка: то була синь квітки, крильце комахи, і я замилувався б красою цієї синяви, якби не відчував, що це останній відблиск, гострий, як криця, остаточний удар, якого завдавав мені день у своїй незмордованій жорстокості.

Нарешті западав непроглядний морок, але досить було зблиснути над деревом, що росло на подвір’ї, єдиній зірочці, аби я пригадав наші вечірні виправи в авті до лісу Шантепі, вистеленого килимками місячного сяйва. І навіть на вулицях мені траплялося вхопити, віднайти природну чистоту місячного променя на бильці лавки, поміж штучними вогнями Парижа, в якому, переносячи в моїй уяві місто на лоно природи, ви-чакловував він разом із непорушною тишею воскреслих у пам’яті полів болісні спогади про наші прогулянки з Альбертиною. Ох, коли ж ця ніч дійде кінця! Та як тільки свіжило вранішнім холодком, мене брали дрижаки бо я одразу пригадував лагідність того літа, коли з Бальбека до Енкарвіля, з Ен-карвіля до Бальбека ми стільки разів проводжали одне одного вдосвіта. Я мав лише одну надію на прийдешність, надію куди нестямнішу, ніж страх, надію забути Альбертину. Я знав, що колись забуду її, адже забув я Жільберту, дукиню Ґер-мантську, забув свою бабусю. І ця найсправедливіша і най-жорстокіша кара, відміряна нам за цілковите, тихе, ніби кладовищенська тиша, забуття тих, кого ми вже не кохаємо, полягає в тім, що це занурення в непам’ять ми відчуваємо як щось, чого не уникнути, і для тих, кого ми ще кохаємо. Щоправда, ми знаємо, що це стан безболісний, стан байдужости. Але не в змозі усвідомити, ким я був і ким буду, я розпачливо думав про все оте нашарування пестощів, поцілунків, приязних слів, якого я незабаром мав позбутися назавше. Наплив ніжних спогадів, одразу збитий думкою, що Альбертина померла, приголомшував мене зустрічним валом, і я місця собі не знаходив, я зривався на рівні й завмирав, ніби вбитий у землю; той самий досвіток, який бачив, прощаючись із Альбертиною ще променистий і палкий від її поцілунків, нині просовував над фіранками своє страшне лезо, і його холодна блідість, невблаганна і масивна, ранила мене, як удар ножем.

Незабаром вулиці сповняться галасом, гучність якого дозволяла судити про ступінь спеки. Але у спекотному повітрі, яке за кілька годин просякне запахом вишні (ніби в ліках, в яких заміни одного складника іншим досить, щоб засіб ейфо-ричний і збудливий діяв депресивно), було не пожадання, а журба, викликана Альбертининою втечею. Зрештою спогад про всі мої прагнення був теж болісний і теж повний нею, як і спомини про втіхи. Раніше мені здавалося, що подорож до Венеції вкупі з нею не тішила б мене (мабуть, тому, що я передчував, що потребуватиму її присутности), а тепер, коли Альбертини не стало, я втратив охоту туди їхати. Альбертина видавалася мені перешкодою між мною і всм іншим, бо мала в собі все, і я міг черпати з неї, як із повного начиння. Тепер, коли це начиння було розбите, я вже не мав сили сягнути по його вміст, і від усього, що було у ньому, я відвертався, не бажаючи нічого скуштувати. Отож, її втрата аж ніяк не відкривала мені дороги до можливих утіх, яких мене — так я гадав

— позбавляла її присутність. Зрештою досі вона справді перешкоджала мені мандрувати, тішитися життям, але ця перешкода, як це завжди буває, лише застувала інші перешкоди, які тепер, після її смерти, поставали в усій своїй наготі. Таке траплялося зі мною й раніше, коли прихід якоїсь симпатичної особи перебаранчав мені працю, і наступного дня, хоча я був сам, я вже не працював. Коли хвороба, поєдинок, кінь, що злякався і поніс, змушують нас заглянути смерті в очі, ми починаємо усвідомлювати все багатство життя, розкошів, незнаних країв, яких могли б не спізнати. Та тільки-но небезпека минає, ми знову повертаємося до того самого безбарвного життя, позбавленого всіх цих щедрот.

Певна річ, ці такі короткі ночі тривають недовго. І врешті надійде зима, і мені вже не доведеться боятися спогадів про спільні погулянки до раннього передзоряного часу. Але хіба підзимки не принесуть мені, збереженому в холоді, зародка моїх перших пожадань, коли я посилав по неї опівночі, коли час так довго длявся до її дзвінка, до дзвінка, на який я міг тепер марно чекати цілу вічність? Чи не принесуть мені зазимки зав’язі перших моїх тривог, коли двічі мені здавалося, що вона не прийде? Тоді я бачився з нею зрідка. Але навіть ті інтервали між її візитами, коли Альбертина несподівано з’являлася після кількох тижнів з незнаних обширів життя, куди я не бажав зазирати, забезпечували мені спокій, перешкоджаючи спробам обурення, яким мої ревнощі ні за що не давали сконсолідуватися, утворити в моєму серці супротивницьку силу. Ці інтервали, хоча тоді й діяли заспокійливо, з мого нинішнього погляду, були сповнені душевної муки, бо те, чим вона в той період займалася, перестало бути мені байдужим, а надто тепер, коли я не міг сподіватися її відвідин; отож, січневі вечори, коли вона приходила, — тим-то вони й були для мене такі любі, — війнули б тепер холодом буйного вітру і незнаним мені досі неспокоєм, приносячи назад — але вже як якусь згубу, — перший заплід мого кохання. І думаючи про прихід тієї зимової пори, яка від Жільбертиних часів та моїх забав на Єлисейських Полях здавалася мені такою смутною, думаючи, що повернуться вечори, подібні до тамтого, коли падав сніг і я до пізньої ночі даремно виглядав Альбертину, ніби хворий, що крутиться на всі боки, влягаючись зручніше, найбільше боявся для моєї туги, для моєї душі повернення морозів, і казав собі, що найважче, мабуть, буде перезимувати. Так я, зв’язаний спогадом з усіма порами року, мусив би, щоб викреслити з моєї пам’яти Альбертину, забути про них і пізнавати їх спочатку, — подібно до того, як старий паралітик знову вчиться читати по буквах; мені б довелося зректися цілого всесвіту. Тільки, казав я собі, моя власна смерть (але вона неможлива) могла б утішити мене після її смерти. Я не вважав, що наша власна смерть є чимось