Менгеттен - Джон Дос Пассос

— А де Джемз?

— Незабаром прийде. У нього вправи — вчиться їздити верхи.

Присмерк поміж них став олив’яно-мовчазний. Із залізничого парку линув вереск паротягу й цокання товарових ваґонів, що їх зчеплювали. Джіммі підбіг до вікна.

— Слухай, Мейзі, тобі подобаються паровики?

— На мою думку вони жахливі. Тато каже, що ми виберемся звідси через цей дим і гамір.

Джіммі міг бачити крізь присмерк конічний тулуб величезного паротягу. Дим вихоплювався з його димаря велетенськими брондзовими й бузковими кільцями. Внизу, на колії, замість червоного світла спалахнуло зелене. Почав дзвонити дзвін поволі, лінькувато. Поїзд, брязкаючи, рушив, голосно хропучи, поступово набираючи швидкости й прослизнув у темряву погойдуючи червоним ліхтарем позаду.

— А я хотів би жити тут, — сказав Джіммі. — У мене є двісті сімдесят два малюнки паротягів. Колись покажу тобі їх. Я збираю колекцію.

— Яка смішна колекція. Спусти, Джіммі, запони, я засвічу світло.

Коли Мейзі крутнула вимикач, вони вгледіли Джемза Мерівейла, що стояв у дверях. У нього було ясне, трохи кучеряве волосся, обличчя в ластовинні й кирпатий, як у Мейзі, ніс. Одягнений у короткі штани й чорні шкуряні гетри, він розмахував довгим бичем.

— Галло, Джіммі, — мовив він. — З приїздом!

— Слухай, Джемзе, — вигукнула Мейзі, — Джіммі не знає такої гри, як «джек».

З’явилася тьотя Емілі, розсунувши синє оксамитне запинало. Була одягнена в зелену шовкову блюзу з високим коміром і мереживом. Сиве волосся м’якими хвилями облямовувало чоло.

— Вам, діти, час умиватися, — мовила вона. — За п’ять хвилин буде обід… Джемзе, поведи кузена до своєї кімнати, тільки не барись — і скинь цей одяг.

Коли Джіммі увійшов разом з кузеном до їдальні всі вже сиділи. Ножі й виделки стримано блищали в світлі шістьох свічок під червоними дашками. Кінець столу сиділа тьотя Емілі, поруч неї червоношиїй чоловік, що зовсім не мав потилиці, а з другого краю, дядя Джефф, з перловою шпилькою в картатій краватці цілком виповнив собою широке крісло. У смузі світла поралася покоївка — негритянка, обносячи всіх грінками. Джіммі напружено їв суп, боячися сьорбати. Дядя Джефф, поміж ковтками, промовляв гучним голосом.

— Кажу вам, Вількінсоне, Нью-Йорк уже не той, яким був, коли ми з Емілі вперше прибули сюди… До міста понаїздили різні невіри та некультурні ірляндці, ось у чому справа. За яких десять років християнинові тут ніяк буде жити. Кажу вам, що католики та євреї заповзялися вигнати нас із власної країни, ось що вони хочуть нам заподіяти.

— Новий Єрусалим, — засміялася тьотя Емілі.

— Воно зовсім не смішно. Коли людина тяжко працювала все своє життя, щоб поставити своє діло, то, звичайно, вона не схоче, щоб її витіснила купка проклятих чужинців. Адже так, Вількінсоне?

— Джеффе, ти надто хвилюєшся. Ти ж знаєш, що від цього в тебе буває нестравлення шлунку.

— Я буду спокійний, мамо.

— Клопіт з нашими людьми у тому, місис Мерівейл… — Вількінсон зосереджено насупився. — Ми надто толерантні. В жадній іншій країні не потерпіли б такого… Ми самі утворили цю країну, а тепер дозволяємо купці чужинців, потолочі Европи, покидькам польських ґетто приходити й випихати нас.

— Лихо в тому, що чесна людина не стане бруднити собі рук політикою і не має бажання братися до громадських справ.

— Це так. Чесна людина в наш час потребує грошей, якнайбільше грошей, а громадською роботою їх чесно не здобудеш. Цілком природно, що кращі люди звертаються до інших джерел.

— І додайте до цього некультурність цих брудних еміґрантів, що ми їм даємо право голосу раніше, ніж вони навчаться розмовляти англійською мовою… — почав дядько Джефф.

Покоївка поставила перед тьотею Емілі блюдо смажених курчат, обкладених кукурудзяними оладками. Розмова вщухла, бо кожен брав собі на таріль страву.

— А я й забула тобі сказати, Джеффе, — мовила тьотя Емілі. — У неділю ми їдемо до Скарсдейл.

— Ой, мамо, мені не до смаку їздити неділями.

— Він любить сидіти вдома немов мала дитина.

— Бо неділя єдиний день коли я буваю вдома.

— Бачиш, це вийшло так: я пила чай з дівчатами Гарленд у Маярда і, — уяви собі, — біля сусіднього столика побачила місис Беркгард…

— Чи вона, часом, не дружина містера Джона Беркгарда, віце-президента Національного Міського банку?

— Джон— славний хлопець і визначна людина в місті.

— То, як я вже говорила, любий, місис Беркгард запросила нас прибути в неділю до них і я не могла відмовити.

— Мій батько, — мовив Вількінсон, — був лікарем у старого Джоганза Беркгарда. Старий був страшенний пройдисвіт, він здобув собі статків торгуючи хутром, ще за часів полковника Астора. Хорів на подагру й звик жахливо лаятися. Пригадую, я бачив його якось одного разу — червоновидий дідуган з довгим білим волоссям у шовковій ярмулці на лисині. У нього був папуга Тобіас і люди, проходячи вулицею, ніколи не знали, хто лається, Тобіас, чи суддя Беркгард.

— О, часи відмінилися, — зауважила тьотя Емілі.

Джіммі сидів на своєму стільці. Ноги йому немов голками шпигало. У мами був удар, а на тому тижні я поїду до школи, п'ятниця, субота, неділя, понеділок… Вони з Скінні верталися разом од ставка, де бавилися з жабами. Одягнені були в сині костюми, бо це ж сталося в неділю. За сараєм квітнули кущі. Кілька хлопців мучили маленького Гарріса, взиваючи його Іцком, бо хтось сказав, що він єврей. Той скиглив співучим голосом.

— Облиште, хлопці, так не можна, хлопці! На мені нове вбрання!

— Ой, ой, містер Соломон Леві у новенькому вбранні, — верещали радісні голоси. — Ти купив його за п’ять чи за десять, Іцку?

— Присягаюся, він дістав його на розпродажу після пожежі.

— Якщо він дістав костюма на пожежі, ми можемо полити його з кишки.

— Поллємо з кишки Соломона Леві!

— Ой, облиште, хлопці!

— Замовкни! Не верещи так голосно!

— Вони жартують, вони не заподіють йому шкоди, — пошепки мовив Скінні.

Іцка потягли до ставка. Він хвицявся й викручувався; його бліде, слізьми злите обличчя, звернуте було додолу.

— Він зовсім не єврей, — сказав Скінні. — Але я скажу, хто єврей — отой здоровий, гладкий Свенсон…

— Звідки ти знаєш?

— Мені сказав його товариш по кімнаті.

— Дивися, що вони роблять.

— Хлопці кинулись врозтіч. Маленький Гарріс вилазив на берег. У волоссі йому повно було мулу, вода текла з рукавів костюма.

Подали гарячу шоколяду й вершкове морозиво.

— Ірляндець і шотляндець простувати вулицею. Ось ірляндець і каже шотляндцеві: «слухай, Сенді, давай вип’ємо…»

Довгий дзвінок біля вхідних дверей, одвернув увагу всіх від оповідання дяді Джеффа. Покоївка — негритянка, вскочивши до їдальні, почала щось говорити пошепки на вухо тьоті Емілі.

— …А шотляндець каже: «слухай, Майку»… У чому там справа?

— Прийшов містер