Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Ось тобі й маєш!

— Може він нічого, — кинула тьотя Емілі.

— Трохи на підпитку, мадам.

— Capo, якого дідька ви пустили його?

— Я не пускала, сер. Він увійшов сам.

Дядя Джефф одсунув таріль і згорнув серветку.

— Ото лиха година… Я піду поговорю з ним.

— Спробуй вирядити його… — почала тьотя Емілі, але так і спинилася з роззявленим ротом. Поміж запинал, що висіли на широких дверях до вітальні, просунулася голова. Обличчя скидалося на пташине, з тонким похнюпленим носом і копицею рівного, немов у індійця, чорного волосся на голові. Одне око, в червоних повіках, кліпало.

— Здорові були всі. Як ся маєте? Можна мені увійти? — залунав хрипкий голос, а тоді, слідом за головою, з запинала висунулося високе, худорляве тіло. Вуста тьоті Емілі склались у крижану посмішку.

— Слухай, Емілі, ти мусиш… е… пробачити. Я почуваю, що вечір… е… у родинному оточенні… е… буде… е… корисний… Ви ж розумієте… добрий вплив родини…

Він спинився, мотаючи головою, позад стільця дяді Джеффа.

— Ну, Джефферсоне, старий друже, як там на біржі? — спитав він, кладучи тому руку на плече.

— Нічого. Сідайте, — буркнув той.

— Кажуть… якщо ви послухаєтеся поради бувальця… е… колишнього маклера… і все ж таки маклера… ха-ха… кажуть, що варто звернути увагу на «Інтерборов Рапід Транзіт»… Не дивися на мене зизом, Емілі, я зараз піду… Як ся маєте, містере Вількінсоне? У дітей гарний вигляд… А це, часом, не Лілін синок? Джіммі, ти не пам’ятаєш свого… е… кузена, Джо Гарленда? Ніхто не пам’ятає Джо Гарленда… Опріч тебе, Емілі, але ти теж хочеш забути його… ха-ха… Як мама, Джіммі?

— Трохи краще, дякую, — відповів Джіммі, над силу видушуючи слова з стисненого горла.

— Коли прийдеш додому, вітай її… вона зрозуміє. Ми з Лілі завжди були приятелями, дарма що я якесь страшидло для всієї родини… Вони не люблять мене, хочуть, щоб я десь подався… А я скажу тобі, хлопче, що Лілі краща за всіх. Хіба вона не краща за всіх нас, Емілі?

Тітка Емілі закашлялася.

— Еге, вона найвродливіша, найрозумніша, найсправжніша… Джіммі, твоя мати королева. Завжди була надто хороша за для всього цього. Слово чести, я залюбки випив би за її здоров’я.

— Джо, тобі треба трохи стримувати язика, — промовила тьотя Емілі, немов би на машинці вистукала.

— Ти гадаєш, я п’яний? Пам’ятай це, Джіммі… — він схилився над столом, овіявши Джіммі духом віскі. — За такі речі не завжди можна винуватити людину… обставини… е… обставини. — Він звівся на ноги й перекинув склянку. — Якщо Емілі весь час дивитиметься зизом на мене, я просто піду… Але не забудь переказати Лілі Герф, що Джо Гарленд любитиме її, аж поки сконає.

Він упірнув знову в завіси.

— Джеффе, я боюся, щоб він не розбив севрських ваз… Доглянь, щоб він вийшов як слід і візьми йому кеба.

Джемз і Мейзі вибухли пронизливим сміхом, ховаючися за свої серветки. Дядя Джефф став пурпуровим.

— Будь я проклятий, коли посаджу його в кеб. Він зовсім не кузен мені. І якщо побачиш його, Емілі, перекажи від мене, що, коли він удруге прийде сюди п’яний, я його викину.

— Джефферсоне, любий, не треба хвилюватись… Шкоди нема ніякої, адже він пішов.

— Ніякої шкоди! А згадай про дітей! І припусти на мить, що замість містера Вількінсона сидів би хтось мало знайомий. Якої був би він думки про нашу родину?

— Не сушіть собі голови цим. Такі випадки трапляються у найкращих родинах, — прорипів містер Вількінсон.

— Сердешний Джо дуже хороший хлопець, коли він тверезий, — провадила тьотя Емілі. — І подумати тільки, що яких кілька років тому Гарленд держав усю біржу в кулаці. Газети називали його королем біржі, пригадуєте?

— Це було до справи з Лотті Смізерз…

— Ви, діти можете йти бавитися до другої кімнати, поки ми питимем каву, — прощебетала тьотя Емілі. — Еге, їм давно слід би вже піти.

— Ти вмієш грати у п’ятсот, Джіммі? — спитала Мейзі.

— Ні, не вмію.

— Якої ти думки про це, Джемзе, що він не вміє грати ні в «джека», ні в п’ятсот?

— Бо обидві ці гри для дівчаток, — згорда мовив Джемз. — Я, сам граю заради тебе.

— Не будь таким дуже розумним.

— Давайте гратись у звірів.

— Але нас замало для цієї гри. Так зовсім не цікаво. А останього разу ти так реготалася, що мама мусила спинити тебе.

— Мама прийшла втихомирювати нас тому, що ти вдарив маленького Біллі Шмутца й він плакав.

— А що як ми підемо вниз і дивитимемося на поїзди? — спитав Джіммі.

— Нам заборонено ходити вниз увечорі, — поважно мовила Мейзі.

— Давайте гратися у біржу. У мене буде мільйон долярів у паперах на продаж і Мейзі гратиме на підвищення вартости, а Джіммі на пониження.

— Добре. А що треба робити?

— Тільки бігати навколо й галасувати якнайдужче… Ну, я продаю.

— Гаразд, містере маклеру, я купую їх усі по п'ять сентів за кожну.

— Ні, так казати не можна. Треба пропонувати дев’яносто шість з половиною, або щось приблизно таке.

— Я даю за них п’ять мільйонів! — вигукнула Мейзі, — розмахуючи преспап’е, що взяла з писемного столу.

— Ти дурна, адже вони коштують усього мільйон! — заперечив Джіммі.

Мейзі враз урвала гру.

— Джіммі, що ти сказав?

Той відчув, як його пройняв сором. Утупив погляд у свої черевики.

— Я сказав, що ти дурна.

— А хіба ти ніколи не був у недільній школі? Хіба не знаєш, що у біблії написано, що той, хто назове дурнем ближнього свого, горітиме в пекельному вогні?

Джіммі не наважувався звести очей.

— Я не буду більше бавитися разом з тобою, — сказала Мейзі, випростовуючися.

Джіммі не стямивсь, як опинивсь у передпокої. Взяв свого капелюха, вийшов у двері й збіг білими камінними сходами, повз ліфтера у шоколядного кольору лівреї з мідяними ґудзиками, через нижній передпокій з рожевими колонами, на Сімдесят Другу вулицю. Було темно і вітряно, скрізь були величезні рухливі тіні, і луна кроків переслідувала його звідусіль. Нарешті він здерся знайомими, червоним килимком укритими, сходами готелю. Промчав повз материні двері. Його можуть спитати, чому він вернувся так швидко. Вскочив до своєї кімнати, двічі повернув ключ у замку й спинився, важко дихаючи, спершися на двері.

-----

— То ти ще не одружився? — було перше запитання Конґо, коли Еміль одчинив йому. Еміль стояв у самій білизні. У кімнатці, що дуже скидалася на коробок з-під взуття було душно. Світло й тепло давав ґазовий ріжок під бляшаним дашком.

— Де ти був увесь цей час?

— У Бізерті й Трондьє… З мене добрий моряк.

— На морі погана робота… А я заощадив дві сотні долярів. Працюю у Дельмоніко.

Вони сіли поруч на неприбраному ліжкові. Конґо вийняв пачку єгипетських цигарок з золотими мундштуками.

— А я маю чотиримісячну платню, — він ударив