Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Мамо! — В їдальні її не було. Його перейняв острах. Певно, вона пішла, зникла. — Мамо!

— Іди сюди, любий, — кволо долинув її голос із опочивальні.

Скинувши пальто й капелюха, він вбіг до неї. — Що тобі, мамо?

— Нічого, серденько… Просто, болить голова, і болить жахливо… Намочи хусточку в одекольоні й приклади мені до чола. Тільки обережно, любий, щоб не капнути мені в очі, як минулого разу.

Вона лежала на ліжку в небесно-блакитній вовняній капоті. Обличчя їй було синювато бліде. Шовкову рожеву сукню кинула на стілець, корсет з рожевим шнурком упав додолу. Джіммі обережно поклав їй на лоба мокру хусточку. Дух одекольону закрутив йому в носі, коли він схилився над нею.

— Так добре, — кволо мовила вона. — Любий, подзвони до тітки Емілі, Ріверсайд, 2466 і попроси її прийти, якщо вона зможе, сьогодні до мене. Я хочу сказати їй… Ой, голова мені як не трісне.

Коли він наблизився до телефону, серце йому калатало несамовито, а сльози зрошували очі. Голос тітки Емілі долинув якось несподівано швидко.

— Тітко Емілі, мама нездужає… Хоче, щоб ви прийшли… Вона зараз прийде, мамусю люба! — вигукнув він. — Правда, добре? Зараз же й прийде. — Навшпиньках увійшов до материної кімнати, підібрав корсет, взяв сукню й сховав їх до ґардероби.

— Серденько, — вчув він кволий її голос. — Повиймай шпильки мені з волосся, а то страшенно боляче… Ой, дитинко, мені здасться, що голова ось-ось лусне… — Він обережно витягав шпильки з каштанового її волосся, шовковистішого від шовку.

— Ой, не треба, так боляче!

— Мамусю, я не хотів…

Тітка Емілі, тоненька у синьому макінтоші, одягненому на вечірню сукню, склавши тонкі вуста в співчутливу посмішку, похапцем увійшла до кімнати. Побачила, що сестра корчиться від болю в постелі, а худенький, блідий хлопчик у куцих штанцях стоїть біля неї з повними руками шпильок.

— Що тобі, Ліль? — спитала спокійно.

— Ой, люба, мені коїться щось жахливе, — задихано мовила Лілі Герф.

— Джемзе, — прикро звернулася тьотя Емілі до небожа, — іди, лягай спати. Мама потребує цілковитого спокою.

— На добраніч, мамусю, — мовив він.

Тьотя Емілі погладила його по спині.

— Не турбуйся, Джемзе, я пильнуватиму всього.

Вона пішла до телефону й тихо, але виразно, назвала число.

Коробочок з цукерками стояв на столі в їдальні. Джіммі відчув себе винним, беручи його під руку. Проходячи повз шафу з книжками, взяв том «Американської Енциклопедії» і пхнув його під другу руку. Тітка не помітила, як він прослизнув у двері. Розчинилася брама замку. По той бік чекає арабський жеребець і два вірних двораки, щоб вирядити його закордон, до вільної країни. Через двоє дверей його кімната. Вона виповнена мовчазними брилами темряви. Повернув вимикач і електрика слухняно освітила кабіну шкуни Марія Стюарт. Гаразд, капітане, звеліть підняти якоря й керуйте до Завітряних Островів, але мене не турбуйте до світанку, я мушу переглянути деякі важливі папери. Знавши верхню одіж, одяг піжаму й прикляк навколішки біля постелі. Оченашіжеєсинанебесєх…

Тоді розгорнув коробочок з цукерками й склав подушки в ногах, під лямпою. Зуби його прокусили шоколяду й вгрузли в м'яку солодку начинку. Подивимося.

А перша голосна буква, перша буква всіх абеток, опріч абесінської, де вона тринадцята, або рунічної, де вона десята…

Ого, який волохатий!

АА, Аахен.

Аардварк…

Тю який смішний…

(orycleropus capensis) ступнеходня тварина із кляси ссавців, порядку щербунів, ведеться в Африці.

Абд-ель-галім… єгипетський принц, син Мехмета Алі й білої невільниці…

Обличчя йому спалахнуло, коли він прочитав:

Королева білих невільників.

Абдомен (лат, етимологія невідома)… нижня частина тулуба поміж діяфрагмою і мискою…

Абеляр… Такі відносини поміж учителем і ученицею не тривали довго. Почуття, гарячіше ніж звичайна повага, виповнило їм серця, а необмежена можливість побачень, що давав їм каноник, бо він цілком звірявся на Абеляра, вважаючи на його вдачу й вік (тому минав, щось, сороковий рік) дала фатальні для обох наслідки… Стан Елоїзи яскраво виявляв інтимні їхні стосунки… Фульберт цілком віддався почуттю дикої помсти… удерся разом з бандою злочинців до кімнати Абелярової і задовольнив своє бажання помсти тим, що зробив жорстоку операцію Абелярові, вихолостивши його…

Абелітизм… статтєві зносини, відомі як «служба сатані»…

Абімелех І, син Гідеона, що став королем, убивши всіх своїх сімдесятеро братів, опріч Іотама, і сам вбитий при облозі Тебів.

Аборт…

Ні, руки йому стали холодні, мов крига, і його трохи нудило від сили цукерок, що він з’їв.

Абракадабра.

Він підвівсь і випив склянку води перед Абесінією, з ґравюрою голих гір та Маґдали, що її палять англійці.

Очі йому немов піском хто засипав. Увесь якось закоцюб і дуже хотів спати. Глянув на свого годинника. Одинадцять годин. Зненацька його пройняв жах. А що, як мама померла? Сховав обличчя в подушку. Вона стояла над ним у білій бальовій сукні, облямованій тонким мереживом з хвилястим єдвабним шлейфом, що м’яко шарудів за спиною, і ніжною пахучою рукою гладила йому щоку. Він затремтів од ридань. Кидався на постелі, уткнувшись обличчям у зім’яту подушку. Дуже довго не вщухав. Прокинувшися побачив, що світло горить сліпуче. В кімнаті душно й повітря важке. Книжка лежить долі, а цукерки злиплися під ним і вилізли з коробочка. Годинник спинився на годині й 45 хвилинах. Одчинивши вікно, він поклав цукерки до шухляди в столі й хотів уже загасити світло, аж тут згадав. Тремтячи з жаху, одяг халат і пантофлі й навшпиньках вийшов у темний передпокій. Прислухався біля дверей. Там розмовляли стиха. Легенько постукавши, він повернув ручку. Чиясь рука відчинила двері й Джіммі опинився віч-на-віч з високим гладенько поголеним чоловіком, у золотих окулярах. Двері до материної опочивальні були зачинені й перед ними стояла накрохмалена сестра-жалібниця.

— Джемзе, любий, іди знов спати й не турбуйся, — пошепки, стомлено мовила тьотя Емілі. — Мама тяжко недужа й потребує цілковитого спокою, але небезпеки нема.

— Принаймні тепер немає небезпеки, місис Мерівейл, — сказав лікар, дихаючи на свої окуляри.

— Любе малятко, — долинув голос сестри — низький, вуркотливий і бадьорий. — Він цілісіньку ніч сидів сам і непокоївсь, але не докучав нам.

— Я піду й покладу тебе в постіль, — запропонувала тьотя Емілі. — Моєму Джемзові це дуже подобається.

— Можна мені подивитися на маму, щоб я знав що з нею все гаразд? — спитав несміливо Джіммі, дивлячися на велике обличчя в окулярах.

Лікар кивнув.

— Ну, я мушу йти. О четвертій чи п’ятій годині навідаюся, щоб побачити, як справи.