Сюрпризи долі - Єва Гата

Пасажири повернулися до автобуса, який вирушив у призначений час. Водії хотіли скупатися в морі, тому запропонували невеличку зупинку на пляжі. Олена вперше пірнула в хвилі Адріатики. Лагідне море змивало біль і страждання, відносячи їх у небуття.

От і все, подорож завершується. Тепер прямісінька дорога додому без жодних зупинок.

Наступного дня під вечір автобус з прочанами зупинився в центрі рідного міста. Ще трішки і вона переступить поріг свого дому, за яким так скучила.

Олена відчинила ключем двері й зайшла. Як і сподівалася, вдома було порожньо. Хлопці вже поїхали в Австрію, а Жорж так рано не повертається з роботи.

Раптом вона побачила білий аркуш паперу на столі. Олена взяла його в руки і почала читати:

«Я довго думав над нашим майбутнім. Чи варто продовжувати далі? Діти виросли і не потребують батьківської опіки. Я виконав усі зобов’язання перед родиною. Більша частина життя минула, час подумати про власну душу. Мені запропонували роботу в столиці, де я маю намір почати все від початку. Якщо можеш, вибач, я зустрів справжнє кохання».

В Олени підкосилися ноги. «Не допускай втретє думки про смерть, вона може стати фатальною», — лунали слова Пантелія.

Стискаючи в руках клаптик паперу з вироком, конвульсійно встала, підійшла до програвача і ввімкнула угорські танці Брамса. Заграв запальний чардаш, але вона його не чула.

Гнітючі думи переповнювали набубнявілий мозок. Вони жахливо виснажували і відбирали останні сили. Олені здавалося, наче хтось прив’язав дві пудові гирі до ніг, що заважали рухатися, приковуючи безвладну плоть до ліжка. Гірка правда не вкладалася в голові. Невже все те, що вони з Георгієм спільно будували впродовж стількох років, завалилося в одну мить, як хатка з карт? Може, це неправда? Сталася якась прикра помилка, яку скоро буде з’ясовано?

Добре, що до початку шкільного року залишалося близько тижня і не треба ходити на роботу. Життєдайні сили зовсім її покинули, перетворили на нерухому масу. Олена лежала в ліжку цілісінький день, тупо вдивляючись у стелю. Якби її хтось побачив, то вжахнувся б від того, у що перетворилася красива жінка за якийсь неповний тиждень. Невгавуща гіркота почала просочуватися назовні, щільно вкриваючи тіло. Вона заволодівала кожним сантиметром шкіри, відмежовуючи її від свіжого подиху повітря.

— Дай собі лад, — наполягала Марина.

— Я не маю сил, вони мене покинули, — крізь сльози шепотіла Олена.

— Кому ти потрібна така страшна, ти що, не можеш встати і помити голову?

— Щось тягне мене вниз, байдуже, нехай тягне, більше немає жодного бажання протистояти.

За тиждень з’явився Георгій. Він зайшов на кілька хвилин забрати якісь документи. Олена мала надію, що ця зустріч може щось змінити, та сподівання виявилися даремними. Сонцесяйний Феб швидко прослизнув до покою, дістав потрібні папери й відразу поквапився вийти, боячись зустрітися поглядом з дружиною. Вона стояла наче сновида, загороджуючи собою прохід, чимось нагадуючи осінню мавку з відомої драми.

— Ти повинна мене зрозуміти. Мені потрібна височінь, де б я міг розправити крила. Я більше не можу сидіти в цьому затхлому містечку, — виправдовувався Георгій.

— А що ти залишаєш мені? — Олена дивилася йому просто в вічі.

— Усе, що бажаєш: квартиру, дітей, — відвів очі Георгій, бо не міг нічого більше придумати. — Ти не хвилюйся, гроші отримуватимеш регулярно.

— Мені не потрібні твої смердючі гроші, обійдемося й без них. Забирайся з нашого дому, щоб твоєї ноги тут не було, чуєш, і ніколи не потикайся до дітей, бо вони тепер не мають батька, — почала, ридаючи, верещати не своїм голосом Олена.

Георгій щось пробурмотів під ніс і швидко вислизнув з дому.

— Господи, це сон чи реальність? Треба його затримати і не відпускати, — спазматично перебирав можливі варіанти мозок. — Як тепер жити без нього?

Олена хотіла щось крикнути навздогін, але замість того почала вити, як вовчиця. В неї паморочилася голова, підкошувалися ноги. Вона й не отямилася, як опинилася на підлозі, добряче вдарившись носом. Від болю фонтаном ринули сльози, перемішані з кров’ю, а всередині клекотало, як у вулкані. Розгнуздана лють виривалася назовні отруйним вогнем, підкидаючи тіло в диких конвульсіях. Піднятися на ноги в неї не було сил, залишалося лише повзати по підлозі, як поранена вірна собака, яку покинув господар.

З того вечора їй снився один і той же сон. Кожного разу їй здавалося, що йде безлюдною вулицею і раптом бачить Георгія, який прямує їй назустріч. Вона простягає до нього руки і в той момент він розчиняється в повітрі. Від цих кошмарів прокидалася, намагалася знову заснути, і як тільки вдавалося, сон починався від початку.

Що є мірою лиха? Як знати, коли воно досягає апогею? Все пізнається в порівнянні. Тепер паризькі переживання Олені видавалися такими мізерними і несуттєвими. Дуже дивно, як можна придумати собі фантома, повірити в нього, а коли той розтанув, так наївно страждати? Дивно, але Жан і все пов’язане з ним тепер її зовсім перестало цікавити.

Те, що відбувалося тепер, не було міражем, це була гірка дійсність, яка суворим молотом присудила жорстокі випробування. Невже Жорж таки наважився їх покинути! Між ними траплялися непорозуміння, та ж вони є в усіх родинах!

Канікули закінчувалися. На роботу Олена в такому стані вийти не могла і тому взяла відпустку за власний кошт, щоб нікого не бачити. Монотонно душила депресія. Вона лежала весь день у ліжку і не могла підняти навіть голови, боліла кожна клітина тіла. Це нестерпний біль. Єдиним порятунком стали подруги, які завжди були поруч.

— Яка ти дурна. Чого відмовилася від грошей? — повчала Марина. — Нехай за все платить.

— У мене таке відчуття, що мене просто нахабно використали. Я від нього нічого не хочу, нехай забирається і