Сюрпризи долі - Єва Гата

— От бачиш, ти сама визнаєш свою помилку. Як часто ми випиваємо любовний напій, який нас одурманює, віримо, що це справжнє кохання, а потім важко переживаємо власні помилки.

— Я така нещасна. Чому мені так не таланить?

— Бо ти ще не знайшла себе. От коли ти вийдеш на свій і тільки свій шлях, зрозумієш, що таке щастя. А воно завжди йде в парі з коханням.

— Я так потребую його знайти. Досі я йшла чужим шляхом і до нічого доброго не дійшла.

— Це повинна зробити лише ти сама і ніхто, крім тебе. Можу дати лише одну пораду з власного досвіду — іди незвичним шляхом. Це подібне до збирання грибів у лісі. Ти їх ніколи не знайдеш, якщо йтимеш лише прорубаною просікою, для цього треба занурюватися у хащі.

— Ти говориш загадками.

— Життя є суцільною загадкою, яку розгадуємо аж до смерті. Тут найважливіше знайти правильний вектор, щоб найшвидше відшукати розв’язок.

— А якщо немає вектора або він хибний?

— Не страшно, головне — не бійся вийти на сонце, бо тільки при освітленні зрозумієш, чого варта. Я обіцяю тобі, якщо позбудешся страху, то з вдячністю похилиш голову і скажеш: «Як добре, що це зі мною сталося».

— Мені здавалося, що я вже вийшла з тіні. А зараз не знаю, як пережити ще два дні, я їх боюся.

— Завтра піди спочатку в Лувр і подивися пильно в вічі Джоконді. Навколо ти знайдеш багато інших шедеврів, які дадуть тобі відповіді на твої запитання. Потім відвідай Д’Орсе — це тут, поряд з нами. В цій будівлі колись був вокзал, а нині тут зібрані найкращі твори імпресіоністів. Найцікавіший там п’ятий поверх. Наберися терпіння і спробуй пізнати хоч якусь частину того, що там є. Оглядини цих двох найбільших музеїв світу тебе підбадьорять, і дурниці не будуть лізти до голови. А післязавтра вирушай у бік Монпарнасу. Дорогою до Пляц Пігаль пройди повз Мулен Руж, а далі піднімися на гору до Секрекер. Звідти зможеш оглянути панораму Парижа. Там є невеликий музей Сальваторе Далі, рекомендую відвідати.

— А як же Ейфелева вежа?

— Тобі необхідно видряпатися на неї сьогодні ж, і бажано не ліфтом, а власними ногами.

— Це ж важко.

— От і добре, вимучишся і добре спатимеш, зрозуміла?

— А може, підемо разом?

— Що ти? В мене багато справ.

— Я тебе ще побачу? — з надією в очах запитала Олена.

— Я вірю, у майбутньому ми обов’язково зустрінемося. Мені дуже шкода, найближчі два дні я маю інші справи.

Ніч минула спокійно. Наступні два дні Олена була схожа на запрограмованого робота. Не просто було осягнути всю програму. Олена приходила пізно і падала в ліжко без задніх ніг.

За два дні автобус прибув рівно о дванадцятій на Конкорд. Олена приєдналася до гурту прочан. Вони мали ще кілька годин на оглядини Парижа, бо ввечері дорога лежала до Ліона.

— Щось я не бачу на твоєму обличчі щастя, — жваво зустріла її Олександра.

— Я отримала науку, яка допомогла мені осягнути одну важливу річ.

— Цікаво, яку ж?

— Треба навчитися правильно окреслювати свої мрії.

— З мріями загалом треба бути дуже обережною, — посміхнулася Олександра, — зазвичай, вони збуваються. То в тебе все в порядку?

— Немає про що говорити, одне розчарування. Був момент, коли вже не хотіла жити.

— А я виробила імунітет на розчарування.

— Як таке можна зробити?

— Коли матимеш чогось забагато, то до всього звикаєш, — засміялася Олександра.

— Але ж можна і не пережити.

— Все можна пережити, ніхто не отримує більше, ніж здатний витримати. Інколи здається, що виходу немає, перед тобою бетонна стіна. Та якщо добре роздивитися, то можна побачити приховані двері або драбину. Не встигнеш озирнутися, як неприступна перешкода вже за спиною, а перед тобою розкривається нова широчінь.

Місто ткачів зустріло їх зливою, і прочани не мали особливої змоги гуляти. Рона і Сона загрозливо несли сірі води, і лише височезні круті сходи показували шлях до найвизначнішого храму міста Лева.

Уночі вони перетнули кордон з Італією і на ранок потрапили до Венеції. Автобус зупинився на стоянці. Туристів повідомили, що мають вільний час до п’ятої вечора. Від паркінгу до центру міста був добрячий шмат дороги. Але завжди в товаристві є особа, що знає найкоротший шлях.

Гуртом вони минали маленькі місточки та старовинні провулки, аж доки не вийшли на площу Сан Марко з незліченною кількістю голубів. Хтось порадив, що назад найліпше повертатися катером по великому Венеціанському каналі, треба лишень завчасу купити квитки.

Олена багато чула про Венецію та не очікувала, що це таке брудне місто. Від води йшов неприємний запах, а вулички зовсім не виглядали такими казковими, як описано в книжках. Все треба побачити власними очима, щоб не створювати надмірних ілюзій. Її рідне місто здавалося нічим не гірше, а може, і набагато ліпше, ніж славнозвісна столиця кохання.

Доволі нагулявшись, змучені, вони сіли на катер. Повз них пропливали розкидані острови, на яких велично майоріли давні храми. Катер причалив до якогось острівця, узяв нових пасажирів і продовжив свій курс. Раптом Олена побачила, як назустріч їм несеться подібний кораблик. Той розвинув небувалу швидкість, і, без сумніву, зараз станеться аварія. Пасажири і туристи на острові з завмиранням серця очікували розвитку подій. Що станеться, якщо вони зіткнуться, невже потонемо?! Судна буцнулися доволі лагідно, глядачі почали аплодувати. Обидва капітани гордо стояли на своїх містках, вітаючи один одного такими жестами, від яких в Олени почервоніли вуха.

— Вони так люблять бавитися, — сказала Олександра, яка вже вдруге відвідувала в Венецію.