Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
А пан Скшетуський їм:
— Не час мені свій шляхетський родовід розказувати, але гадаю, що ваша князівська світлість легко могла б за ним щит і меч носити. А втім, якщо хлоп був вам до вподоби, то я кращий. Що ж до багатства мого, то воно може з вашим позмагатися, а якщо кажете, що Гелени мені не віддасте, то послухайте: я теж залишу вас у Розлогах і рахунків за опіку не зажадаю.
— Не даруй того, що не твоє.
— Я не дарую, але обіцянку на майбутнє даю і словом рицарським присягаюсь. Тож вибирайте: або князеві звіт про опіку подасте і від Розлогів відступитесь, або ж мені дівчину віддасте, а маєток утримаєте…
Рогатина поволі вислизала із рук княгині й за хвилю гупнула на підлогу.
— Вибирайте, — повторив пан Скшетуський. — Aut pacem, aut bellum![37]
— Яке щастя, — вже трохи лагідніше мовила Курцевичка, — що Богун із соколами поїхав, не захотівши на вашу милость дивитися, бо ще вчора щось запідозрив. Інакше б тут без крові не обійшлося.
— Але ж і я, милостива пані, шаблю не на те ношу, щоб пояс відтягала.
— Та хіба гоже, ваша милость, такому кавалерові, як ти, зайшовши по-доброму в дім, так на людей налітати і дівчину, наче з турецької неволі, натиском брати?
— Гоже, якщо після неволі вона мала бути хлопові продана.
— Такого, ваша милость, ти про Богуна не кажи, бо він хоч і безрідний, але воїн чудовий і лицар славний, а нам змалечку знайомий і в домі як свій. Йому дівчину відняти чи ножем штрикнути — все одно.
— А мені, милостива пані, пора вирушати, тож перепрошую, але ще раз повторюю: вибирайте!
Княгиня звернулася до синів:
— Ну що, синочки, скажете на таке покірне прохання цього кавалера?
Булиги поглядали один на одного, штовхалися ліктями й мовчали.
Нарешті Симеон пробурмотів:
— Звелиш бити, мати, битимемо, звелиш віддати дівку — віддамо.
— Бити — зле і дати — зле.
Потім, звернувшись до Скшетуського, сказала:
— Ти, ваша милость, так нас до стіни припер, що хоч лусни. Богун чоловік скажений і піде на все. Хто нас від його помсти захистить? Сам загине від князя, але спершу нас погубить. Що ж нам діяти?
— Ваш клопіт.
Княгиня якусь мить мовчала.
— Слухай же, милостивий кавалере. Все це мусить у таємниці лишитися. Богуна ми до Переяслава відправимо, а самі з Геленою в Лубни з’їздимо, а ти, ваша милость, упросиш князя, щоб він нам охорону до Розлогів прислав.
У Богуна поблизу півтораста семенів[38], частина з яких у нас на постої. Зараз ти Гелени взяти не можеш, бо він її відіб’є. Інакше й бути не може. Тож їдь, нікому не кажучи й слова, і чекай на нас.
— Щоб ви мене зрадили?
— Якби ж то ми могли! Але сам бачиш, не можемо. Дай слово, що таємниці до часу не розголосиш!
— Даю. А ви дівчину даєте?
— Ми ж не можемо не дати, хоч нам Богуна й жаль…
— Тьху! Милостиві панове, — раптом мовив намісник, звертаючись до княжичів, — четверо вас, як дубів, а одного козака злякалися і зрадою його взяти хочете. Хоч я вам і дякувати маю, та все ж скажу: не пристало це чесній шляхті!
— Ти, ваша милость, у це не втручайся! — закричала княгиня. — Не твій це клопіт. От що нам діяти? Скільки в тебе, ваша милость, жовнірів супроти його півтораста семенів? Чи захистиш нас? Чи захистиш хоч Гелену, котру він силою взяти готовий? Не твоєї милості це діло, їдь же собі в Лубни, а що ми вчинимо, це нам знати, аби лиш ми Гелену привезли.
— Чиніть, як хочете. Одне тільки скажу: якщо тут князівні якась кривда буде — біда вам!
— Не говори так із нами, не доводь нас до відчаю.
— А чи не ви над нею ґвалт учинити хотіли, та й тепер, продаючи її за Розлоги, вам і на думку не спало спитати: а чи до душі їй моя персона?
— От і спитаємо в неї при тобі, — відповіла княгиня, стримуючи гнів, що знову закипав у неї в грудях, бо вона добре відчула зневагу у словах намісника.
Симеон пішов по Гелену і за хвилю повернувся з нею в сіни.
Серед гніву й погроз, що здавалося, й досі звучали в повітрі як відлуння прошумілої бурі, серед цих насуплених брів, лютих поглядів і суворих облич вродливе личко дівчини засяяло, мов сонце після зливи.
— Милостива панно! — понуро звернулася до неї княгиня, показуючи на Скшетуського. — Якщо буде на це твоя воля, то ось твій майбутній чоловік.
Гелена стала бліда, як стіна, з окриком затулила очі руками, а потім несподівано простягла їх до Скшетуського.
— Це правда? — захоплено прошепотіла вона.
Через годину почет посла й загін намісника поволеньки просувалися лісовою дорогою у бік Лубен. Скшетуський із паном Лонгіном Підбип’ятою їхали на чолі, а за ними довгою вервечкою розтяглися посольські підводи. Намісник цілком поринув у роздуми й тугу, як раптом вивели його із цього стану останні слова пісні:
Тужу, тужу, серце болить…
У глибині лісу на вузькій, наїждженій селянами стежці показався Богун. Кінь його увесь був у милі й болоті.
Певно, козак за звичкою своєю пустився у степи й ліси, щоб захмеліти од вітру, зникнути в далині й забутися, і тим, від чого душа боліла, переболіти.
Тепер він саме повертався в Розлоги.
Дивлячись на цю пречудову, воістину рицарську статуру, що лише промайнула і зникла, пан Скшетуський мимоволі подумав і навіть пробурмотів собі під ніс:
— А таки щастя, що він при ній чоловіка розполовинив.
Та враз незрозумілий жаль стиснув серце. Жаль ніби стало йому Богуна, але ще більше пожалів він за тим, що, зв’язаний даним княгині словом, не міг сеї ж миті погнати за ним коня і сказати: «Ми кохаємо одну, а тому одному із нас на світі не жити. Тож добувай, козаче, шаблюку!»
РОЗДІЛ V
рибувши до Лубен, пан Скшетуський князя вдома не застав — той до пана Суфчинського, свого колишнього придворного, на хрестини в Сенчу поїхав. Із ним поїхали княгиня, обидві панни Збаразькі й чимало двірських. У Сенчу негайно сповістили про повернення із Криму намісника й прибуття посла.Тим часом знайомі й товариші радісно вітали Скшетуського
