Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— Якщо так, то твоя правда. Вірний ти, як я бачу, слуга князівні. На ж тобі й третього таляра. Давно служиш?

— Гай, гай! Сорок літ буде, як князь Василь мене у ясир узяв. І відтоді служив я йому вірно, а коли він тієї ночі від’їздив невідомо куди, то дитя Костянтинові залишив, а мені сказав: «Чегли! І ти дівчинки не покидай. Бережи її, як зіницю ока». Лаха іл Алла!

— А ти так і чиниш?

— Так і чиню: дивлюся пильно.

— Розкажи, що бачиш. Як тут князівні ведеться?

— Недобре тут задумали, хочуть її Богунові віддати, псу навіженому.

— Е, нічого з цього не вийде! Буде кому за неї заступитися!

— Дай Боже! — мовив старий, ворушачи палаючі головешки. — Вони її Богунові хочуть віддати, щоб узяв і поніс, як вовк ягня, а їх у Розлогах залишив, бо Розлоги їй, а не їм, після князя Василя відписано. Він же, Богун, на це пристає, адже в очеретах у нього злота й срібла більше, аніж піску в Розлогах. Та тільки ненавидить Богуна князівна відтоді, як він при ній чоловіка чеканом розрубав. Кров упала між ними і виросла ненависть. Бог єдиний!

Заснути тієї ночі намісник не міг. Він ходив по кімнаті, дивився на місяць і по думки укладав усякі плани. Тепер він зрозумів, яку гру ведуть Булиги. Якби князівну посватав якийся сусідній шляхтич, він би взяв і Розлоги, і слушно б зробив, бо вони належали їй, а може, й зажадав би ще звітів про опіку. Ось чому Булиги, котрі й самі давно вже покозачилися, вирішили віддати дівчину козакові. Думаючи про це, пан Скшетуський стискав кулаки і намацував біля себе меча. Він вирішив викрити ці їхні махінації і відчував у собі сили це зробити. Адже опіку над Геленою мав і князь Ієремія: по-перше, тому, що Розлоги подарували старому Василеві Вишневецькі, а по-друге, тому, що сам Василь у листі із Бара до князя просив про опіку. Тільки безліч справ громадських, війни й інші великі клопоти не дали змоги воєводі досі потурбуватися про опіку. Та досить буде йому нагадати, і справедливість переможе.

Уже благословлялося на світ, коли пан Скшетуський повалився на постіль. Спав він міцно і невдовзі прокинувся з готовим рішенням. Вони з паном Лонгіном квапливо вбралися, бо підводи стояли вже напоготові, а жовніри пана Скшетуського сиділи на конях, готові до від’їзду. У вітальні посол підкріплявся юшкою у товаристві Курце— вичів і старої княгині. Не було тільки Богуна: спав він іще чи вже поїхав — невідомо.

Попоївши, Скшетуський сказав:

— Милостива пані! Tempus fugit[36], за хвилю ми й на коней сядемо, та перш ніж від усього серця подякувати за гостину, хотів би я про одну важливу справу з вашою милостю, пані, і з їхніми милостями, синами твоїми, осібно поговорити.

На обличчі княгині відбилося здивування; вона глянула на синів, на посла і на пана Лонгіна, ніби з їхнього вигляду намагалася вгадати, про що йдеться, і з певною тривогою в голосі відповіла:

— Я до ваших послуг, ваша милость.

Посол хотів вийти, але вона йому не дозволила, натомість усі вони перейшли в завішані обладунком і зброєю сіни. Молоді князі вишикувалися в ряд за матір’ю, а та, ставши навпроти Скшетуського, запитала:

— Про яку ж справу, ваша милость, говорити хочеш?

Намісник кинув на неї бистрий, майже суворий погляд і сказав:

— Даруй мені, пані, і ви, молоді князі, що супроти звичаю чиню, що замість через шляхетних послів діяти, сам у своїй справі речником буду. Та оскільки іншої ради немає, а чому бути, того не минути, то без зайвого зволікання подаю вашій милості, пані, і вашим милостям, як опікунам, моє покірне прохання віддати мені княжну Гелену за дружину.

Якби в цю мить, зимової пори, блискавка вдарила в майдан у Розлогах, вона б справила на княгиню із синами менше враження, аніж слова намісника. Якийся час вони спантеличено дивилися на поручика, котрий стояв перед ними виструнчений, спокійний і на диво гордий, ніби не просити, а наказувати збирався, і не знали, що відповісти. Натомість княгиня почала допитуватися:

— Як це? Вам, ваша милость? Гелену?

— Мені, милостива пані. І це мій твердий намір.

На мить залягла тиша.

— Чекаю на відповідь, милостива пані.

— Даруй, ваша милость, — відповіла, оговтавшись, княгиня, і голос у неї став сухий і різкий. — Прохання такого кавалера — честь для нас велика, але нічого з цього не вийде, бо Гелену я вже пообіцяла іншому.

— Зваж усе, милостива пані, як турботлива опікунка: чи не буде це проти волі князівни і чи не кращий я за того, кому ти її, ваша милость, пообіцяла.

— Милостивий пане! Хто ліпший — судити мені. Ти, може, й найліпший, але нам усе одно, бо ми тебе не знаємо.

Почувши це, намісник випростався ще гордовитіше, а погляд його став гострий, як ніж, проте холодний.

— Але я вас знаю, зрадники! — гаркнув він. — Хочете кревну свою хлопові віддати, аби тільки він вам незаконно привласнений маєток лишив…

— Сам зрадник! — вигукнула княгиня. — Оце ти так за гостину платиш? Отаку вдячність у серці живиш? Ох, змій! Що ти за один? І звідкіля ти взявся?

Молоді Курцевичі почали клацати пальцями і на стіни зі зброєю поглядати, а намісник кричав далі:

— Поганці! Загарбали сирітське добро, але начувайтеся! Завтра князь про це вже знатиме!

Почувши це, княгиня відступила в куток сіней і, схопивши рогатину, пішла на намісника. Княжичі й собі, схопивши хто що міг — шаблю, обушок, ніж, — обступили його півколом, дихаючи, як зграя оскаженілих вовків.

— До князя підеш? — заверещала княгиня. — А певен, що звідси живий вийдеш? Чи не остання це твоя година?

Скшетуський схрестив на грудях руки і оком не змигнув.

— Я повертаюся з Криму як князівський посол, — мовив він, — і якщо тут проллється хоч крапля моєї крові, через три дні від цього місця не залишиться й попелу, а ви згниєте у лубенських льохах. Чи є на світі сила, що могла б вас урятувати? Не погрожуйте, бо я вас не боюся!

— Ми загинемо, але ти загинеш першим!

— Тоді бий — ось мої груди!

Княжичі на чолі з матір’ю й далі тримали вістря, спрямовані в намісникові груди, але якісь невидимі ланцюги наче скували їм руки. Сопучи і скрегочучи зубами, вони шарпалися в безсилій люті, проте удару ніхто не завдавав. Стримувало їх страшне ім’я Вишневецького.

Намісник був господарем становища.

Безсилий гнів княгині виливався тепер зливою образ:

— Проноза! Дрібнопомісний