Адепт - Володимир Львович Єшкілєв
Так розвіялась гордість Хельґа[91], кагана Київського. За словом пророка: «Прийде день Господа Саваофа на все горде і зарозуміле, та на все, що піднесено, — і буде воно упосліджене»[92].
Так колись знищить Єдиний гордість зарозумілих хазар і не буде того, хто заплаче над руїнами Раш-Хазарі[93]. Сказав був Мелхиседек: «Імперії подібні до жінок кочовиків — моторні й звабливі в юності, смердючі й негарні опівдні життя свого».
Третину заробленого лікарською справою віддавав я у скарбницю Братства Шехіни, і навчався у Мелхиседека мудрості. За два місячних цикли я опанував іудейську мову так, що вже читав Мішну[94] і законовчителів без допомоги. Грецькою я став читати вільно взимку, а навесні почав розбирати агарянське[95] письмо і придбав за три дирхеми паперовий список Корану.
Якось взимку, після свята Ханукки, коли цар Манасія повернувся з півдня, а північний вітер приніс вологий сніг у лантухах свинцевих хмар, Мелхиседек попросив мене купити на базарі солодкого вина. Один із клієнтів сина Левія, якому потрафило ворожіння на руці, подарував старому величезного ітильського сома. Коли Мелхиседек віддав сома Касі, щоб та засмажила рибину в глині, він згадав, що смажений сом найкраще сполучається в грішних глибинах людського тіла з солодким червоним вином.
Отже, маючи великий шкіряний міх, пішов я на північний базар Ханбалика, де мій родович-вихрестень Дмитрій торгував смачним вірменським вином, розводячи його водою не так нахабно, як торговці з грецьких та іудейських вулиць. Гордістю Дмитрія була величезна бочка, закріплена на кам'яних стовпчиках під навісом його крамниці. Біля бочки були покладені колоди, оббиті козячою шкірою. На тих колодах від світанку до пізньої ночі пили Дмитрієве вино найбалакучіші пияки Ханбалика; біля бочки за пів дня можна було почути всі новини ойкумени від Гераклових стовпів[96] до Самарканду. Навпроти того веселого місця стояв будинок із пласким дахом та широкою терасою. В тій будівлі торгували жінками. На терасі завжди сиділо п'ять-шість блудниць. На всіх мовах ойкумени закликали вони перехожих до своєї втіхи і кожного дня билися між собою за здобич, втішаючи ляпасами і вереском пияків.
Дмитрій зустрів мене радо, як людину, що завжди платить відразу і не потребує запису до боргової книги. Доки Дмитрієві помічники прилаштовували мій міх до отвору бочки і витягували затичку, я, грішний, роздивлявся блудниць на терасі. Обличчя однієї з них здалося мені на диво знайомим. Я підійшов ближче до вертепу, але та блудниця раптово сховалася в розчинених дверях будівлі.
Пияки зачали сміятися з мене і, засоромившись, я відійшов від тераси. І тільки несучи наповнений міх у дім сина Левія, зрозумів я, що бачив Оряну.
У дні зимового сонцестояння я здобув посвяту в сповідники Шехіни. Ритуал відбувався в таємному святилищі за мурами Ітхелю. Не буду розповідати про обітниці, знищені Святим Хрещенням назавжди. Скажу лише, що нове таємне ім'я дав мені сам Мелхиседек, а Голова Братства сказав при цьому такі слова: «Істина є звільненням Сущого від самого себе. Тож звільни його».
З того часу я отримав дозвіл читати таємні книги Братства і брати участь у спільних моліннях. Узимку восьмого року правління царя Манасії Другого отримав я зі скарбниці знань найкоштовніші діаманти. Навесні Голова Братства благословив мене на здобуття посвяти другого чину, і я готувався до Іспиту з ревністю доброго неофіта[97]. Тоді був я подібним до книжника, що сказав Спасителю: «Вчителю! Я піду за Тобою, куди б Ти не пішов». За словом святого Мамонтія: «Благословенне учнівство, в якому внутрішнє заступає зовнішнє, а світло істинне перемагає сяйво минулих речей».
Але в Ітхелі сталися події, що знову змінили річище моєї долі. І ніхто не міг передбачити цих подій, бо несподівані шляхи Господа, Бога нашого.
Все почалось із незначного і, здавалося б, не вартого уваги. Опісля Пасхи з півдня прийшли кораблі достойного купця Абд-ар-Рахмана, навантажені товарами до верхівок щогл. Серед скарбів, що привіз купець від берегів Персії, був славетний щит Фраата[98], прадавнього парфянського царя.
Той щит був мрією найшляхетніших і наймогутніших витязів ойкумени. Давні майстри зробили його зі шкіри старого носорога, дубленої єгипетськими отрутами, а обвід опорядили світлим легким металом, на якому були викарбувані імена двадцяти трьох царів, що носили щит Фраата. У центрі щита майстри укріпили позолочену таріль, викувану із залізного метеорита. На ній було нанесено маґічні знаки, а сам центр тої священної бляхи прикрашав шестикутний рубін, що його Фраат наказав вийняти з ідола ассірійської богині Бау[99]. Камінь оцей був знаний на Сході як «Око Бау» і чаклунська сила його вважалася нездоланною.
Абд-ар-Рахман придбав щита за шістдесят тисяч дирхемів і не збирався продавати менш ніж за сто тисяч. Для володарів Ітхелю він влаштував грандіозний бенкет, де найкращі кухарі Саргишу та Ханбалика створили двадцять перемін страв, а вино гостям подавали семидесяти сортів. Кожному гостеві на бенкетну ніч Абд-ар-Рахман купив гарну і жінку, і найдешевша з цих повій коштувала йому десять дирхемів.
І ось, коли запрошені вже стомились від вишуканих страв, бучної музики та оголених жінок, до бенкетної зали слуги купця внесли щит Фраата. Біле полум'я смолоскипів вдарилось об грані священного каменя і він спалахнув багряним містичним вогнем, немов сама богиня Бау з тисячолітнього ассірійського мороку подивилася у глибини веселої
