Гарні дівчата - Тимофій Гаврилов
В окремі зими кучугури сягали лутки, трохи не дотягуючись до скла, мовби щоб туди зазирнути. Висадивши одна на одну три кулі, кожна з яких була меншою за попередню, Григір із Павлусем вкладали у верхню, найменшу, бітумні камінці-очиці, і сніговик зіпав пронизливим, свердлячо-сердитим поглядом з-під недоладно нап’яленого набакир цебра з проіржавілим днищем.
Грудень, змагаючись із Григором, накидав на бузину смушеву шаль, всіяну іскристими блискітками. Бузина і сніговик скидалися на чудернацьку пару, що неквапливо прогулюється, сповнена ідилійної злагоди, — огрядна, дебела мадам й опецькуватий панок із випнутим черевцем, запишаний і недоладний. Доки одного дня, помінявши біло-іскристу накидку на зеленкаву, бузина знову була сама — як торік і кожного літа.
Любив Григір, постеливши старе рядно, лягти під нею і передрімати. Розплющивши очі, ще довго не підводився, слухав, як посвистує вітерець, і собі насвистував. А ще здавалося йому, що бузина говорить до нього, чув, як називає його, Григорове, ім’я — то якось журливо так, то іншого разу лагідно. І дивувався Григір. І підводився, коли вечоріло.
Не мав знаття, звідки та спритність. Наче нове дихання, ніби знову народжувався на світ; робота йшла рівно, гладко, по-запальному бездоганно, знаряддя, матеріал — все наче прагло його, щоб піддатися й упокоритись. А як не стало фабрики, було, мовби вмерла людина, і Григір, звиклий до раннього прокидання, не знаходив для себе місця. Згадував цех, куди ступав, наче в храм, де ще цнотлива оспалість, а вже за мить — рух, гудіння: найлюбша його слухові осолода. Влаштував по небіжчиці поминки, а тоді й згадав оте «мейд бай Грицько Нечепа».
Автомобілі рухалися на малій швидкості, стримувані, мов кінь вуздою, довжиною вулички, що почавшись, уже й закінчувалася. Здавалося, вони звертали сюди, де сушилася на линвах білизна і дрімав, скрутившись калачиком, пес, помилково, збившись зі шляху. Поодинокі, вони вкрай рідко зупинялися, щоб, мовби повагавшись, покотитися далі, прагнучи звідси, де їм було страх нецікаво, туди, де життя колобродило і вирувало. Так само нечасто потрапляли сюди перехожі, кваплячись, мовби також зблукали, геть. Тільки ватага розбишак, одного разу забрівши і не знайшовши поважнішої розваги, заходилася коло бузини. Було так, ніби знущалися з більшої від себе, проте безпораднішої, що не мала ні рук, ні шпичаків, щоб оборонитись, істоти. І Григір, надбігши, не стерпів.
Маломовний був Григір, не розбалакував, але й не ображався, коли кепкували. Знав, що по-дружньому, а на те, що по-дружньому, зла не тримають. Не його — плескати язиком. Замість Григора говорило шевське знаряддя; мов ворожбит, вичакловував взуття, в кожну пару якого вкладав крихточку себе, прихильності до ремества і людей, мовби не вони, які носили, а він, Григір, їм вдячний. Як меценат підтримує храм, сестра милосердя — немічного, багатій — злидаря, так Григір промишляв чоботарством, прислуговуючи роду людському, потребуючому взуття; і хоча ощасливити всіх було понад його спромогу, виготовив не одну сотню пар.
Спав, як у курені, а що стояло літо і спека наче заповзялася випалити довкілля, спершу загнавши люд до тісних помешкань, а потім його звідти витравлюючи, доводилося ще й відхиляти полотнище, що правило за заслону, прикриваючи наготу видовбаного в стіні прорубу. Якби мав за що, Григір винайняв би одне з тих напівпідвальних приміщень, які глипають із землі запорошено-кривуватими, часто-густо розбитими вікнами, куди вітер і перехожі вкидають сміття і шугає, ховаючись, пацюк, ближче до краю вулиці або й на самому розі — на видноті.
Двері Григорові витесали в майстерні — дерев’яні, різьблені. Григір полакував їх, як лакують підлогу: раз, а поверху, коли підсохло, вдруге. Відтоді Григір потрапляв надвір не через під’їзд, а прямцем, наче з власної оселі. Хоча помешкання, а тепер ще й майстерня, тулилося на споді осілої в ґрунт шестиповерхівки, наче зліпленої з висаджених одна на одну сільських хатин, Григір виклав цегляні східці, а над дверима почепив гіпсову підкову, яку за браком справжньої, металевої, придбав майже за безцінь на базарі. А ще Григір справив вивіску у вигляді чобітка.
Стрімко облетіла світ чутка про Григора-чоботаря — одним Григір ремонтував мешти, іншим шив нові, виконуючи будь-яке замовлення, що зазвичай були невибагливими і так, щоб недорого, — кому підклеїти, де підшити, а де латку поставити; але й претензійнішого, скоро в його змозі, не цурався. Повільно брав мірку, розкладав напоказ шкурати, терпляче давав дібрати колір — три відміни коричневого, решта — чорний, усе зі старих запасів, із того, попереднього, часу, який, мов сон, що вбився в підкірок, та не повториться. Не раз людина, скинувши черевик, сидить і спостерігає за Григоровою працею, здебільшого мовчки, бо й Григір не озивається, а вряди-годи, пойнята тим, як легко порається робота в Григорових руках, незчувшись, береться розповідати — про себе, про світ, виливає жалі, а то й спогадує щось кумедне, ні про що не розпитуючи, тільки коли-не-коли воліючи згоди, наче Григір — інстанція. І Григір мовчки, не перестаючи майструвати, киває.
Ще ніхто не бачив, щоб гаявся Григір, ні метушився у поквапі, ні так, ні на прохання. Григір радше відмовиться: не його воно — косо-криво. «Швидко зроблені мешти швидко зношуються», — розважує Григір, і з ним або погоджуються, або шукають іншого майстра: замовлень йому вистачає, чоловік — не шахрай, щоб змушувати навідуватися частіше, ніж порветься взуття, якщо воно, чому Григір порука, якісне. В своєму, навласноруч пошитому, Григір гордо випалює «мейд бай Григір Нечепа». Так жарт, яким із нього колись, не без визнання і ревнощів, як ото водиться між чоловіками, зближеними спільною працею, по-приятельському кпили, став Григоровим серйозом. Він відповідає своїм ім’ям, хоча й тоді, коли вироби вирушали в світ партіями й одиничними парами (бувало, їх відпускали наліво) зі штемпом фабрики, на якій працював, не лукавив. І почувався Григір задоволено, щедро ділячись своїм щастям із людьми.
До себе Григір ставився невибагливо. Відколи сходив сніг і до пізньої осені, як випадав новий, а бувало, що й по ньому, чалапав у сандалях наохляп, у яких ще ні разу не міняв ремінців, доки нарешті перезувався в теплі, вихутрені цигейкою черевики, які сам пошив. Не мерз, не тремтів, як осиковий лист. А якщо вже ніяк не можна було — бухикав перекотом, мов гармата, і свистів, наче ковальський міх, мовби на пострах, через що недуга й справді
