Гарні дівчата - Тимофій Гаврилов

— А вона?

— Ніяк не могла зробити вибору.

— У неї не складалося з ними?

— Навпаки, вони ладні були віддати їй серце, а за неї — душу, однак вона розбивала серця, а душ не потребувала.

— А за твого батька вона вийшла з кохання?

— Вона не взяла його прізвища і мені також дала своє. Це нічого не означало б, якби не її зверхнє ставлення до нього, через яке я дуже страждала. Здається, вона була до нього байдужою. Проте він далі обожнював її. Я не певна, чи вона взагалі здатна кохати. Просто одного дня їй захотілося нарешті зупинитися. Вона була вже немолодою, а за нею упадали, як і раніше. Вона народила мене у вік, коли іншим жінкам кажуть, що вони застарі, щоб заводити дітей. Їй ніхто не посмів би такого сказати. Моя мати надзвичайно вродлива. Я не така.

— Ти прекрасна! — палко заперечив я.

Я не лукавив. Уляна була симпатичною, її відкритість надавала їй справжньої, до того ж рідкісної краси. Є зовнішня врода, а є краса, яка йде зсередини. Уляна дослівно випромінювала її; вона запевне успадкувала її від свого батька.

Якось — це було на самому початку нашого знайомства — Уляна прошепотіла:

— Я хочу, щоб ти мені все пояснював.

Ця фраза вʼїлася мені в памʼять. Я недооцінив відчайдушності, що прозвучала тоді в її голосі. Звісно, всього я пояснити не міг. Цього не зміг би ніхто. На боці Уляни була допитливість, на моєму — досвід.

Минуло декілька тижнів, і я зустрів їх. Вона — невисока, він — стрункий, худорлявий. Коли ми розминалися, я впізнав у хлопцеві юнака з басейну в будинку відпочинку. Вони пройшли повз мене — щасливі закохані, байдужі до навколишнього світу. Улянину шию прикрашав карпатський ґердан.

Наші стосунки визначала взаємна прихильність — немолодого чоловіка і юної дівчини. Спостерігаючи, як Уляна віддалялась, я зрозумів, що в моїх почуттях до неї було також щось інше. Заперечувати це означало б лукавити собі. Я відчув себе нещасним, однак це тривало якусь секунду; я зібрався і поклигав далі.

Колись давно об дівчину несказанної вроди розбилося моє серце. Я познайомився з нею в горах — в тому самому будинку відпочинку, де ми з Уляною провели два неповторних тижні. Вона приїхала туди з однокурсницями, я — з ватагою таких, як сам, парубчаків. Ще й зараз, по стількох роках, згадка про неї пройняла мене трепетом.

Я ще не раз зустрічав Уляну. Обоє були незмінно вдвох — вона і її хлопець. Він ставився до неї з великою увагою. Це дещо заспокоювало мене. Якби я був її батьком, я довірив би такому юнакові свою доньку. Уляна сяяла — найменша тінь не затьмарювала її обличчя. Вона цілком заслуговувала на це — кожна людина варта щастя.

Струсивши сніг, я заходжу в «Нью-Йорк». На таці, з якою віддаляється від каси юна пара, дві порції улюбленого Уляниного салату. Щось зворушливе в цьому. Він і вона геть інакші, а мені так, ніби я бачу Уляну та її хлопця: всі закохані чимось схожі. Скинувши пальто з хутряною підкладкою, я сідаю і роздивляюся емпаєр стейт білдінґ. З бокатої вазочки на столі виглядає пластикова ромашка.

Приступ починається млявим, майже лагідним поштрикуванням, подібним на слабкі електричні розряди, які поступово переходять в ниття, що розпливається тілом, провіщаючи спазми.

Неправда, що пістряк — недуга самотності. Статистика спростовує це.

Я топтатиму ряст лічені місяці. Це одкровення долинуло до мене крізь паволоку, викликавши притуплений подив, наче воно стосувалося когось іншого. Я довго оговтувався. Лікарі відмовилися лікувати мене, безнадійно розвівши руками, а замість цього порадили навести лад і підготуватися до останньої мандрівки. Та я поклав не здаватися. Зустріч з Уляною надихнула мене, прокинула щось приспане, що його недуга пригнітила, наче воно перешкоджало їй запопасти мене. Це моє життя. Ми живемо лише раз.

Це сталося незадовго перед нашим знайомством. Я нічого не розповів Уляні, не бажаючи її засмучувати. Я щасливий, що ми зустрілися.

В моїй голові зринає Улянине прізвище. Воно зачіпається, як голка за платівку. Його звучання дивовижно знайоме, воно пробивається сонцем крізь туман, крутиться стьожкою грудневої віхоли, швидше і швидше, викликаючи запаморочення, доки я раптом пригадую його, мовби мене прошиває блискавка. Моє відкриття подібне до осяяння.

Поволі запаморочення відходить, спазми розтискають обценьки. Їхнє стихання підступне, невдовзі вони навернуться з подвійною силою.

Мені водночас гірко і солодко.

Я бачу офіціанта, який несе піцу. Коли він поставить її на стіл, я скажу йому:

— Мені сьогодні шістдесят. Привітайте мене, юначе.

Кінцева станція

Висадивши валізу на полицю, сів біля вікна і поринув у читання. Якоїсь миті, почавши втрачати нитку, відклав книжку і взявся роздивлятися краєвид.

Сутеніло, поїзд їхав не зупиняючись, і коли шиба перетворилася на дзеркало, в якому відобразилося освітлене купе з ним, єдиним пасажиром, він роздягнувся і ліг. О п’ятій тридцять його розбудять, о шостій десять поїзд прибуває на кінцеву станцію.

Йому снилися чудернацькі речі, не повʼязані між собою. Сни скидалися на марення і швидко змінювалися. В одному за вікном простиралася нескінченна біла пустеля, і хоча сніг не припиняв падати, піт градом котився з нього.

Прокинувся від сонячного світла, що виповнювало купе. Годинник показував сьому тридцять чотири. Зіскочив на ноги, похапцем натягнув штани й сорочку. Крім чоловіка похилого віку в костюмі й краватці, на коридорі більше нікого не було.

— Дозвольте! — він насилу розминувся у завузькому, як на двох осіб, проході.

Купе провідників було замкнене, і він постукав — спершу легенько, відтак наполегливіше.

— Ми запізнюємося? — запитав, коли на порозі постав заспаний службовець з лицем, таким самим помʼятим, як уніформа.

— Звідки ви взяли?

— Вже за двадцять восьма.

— Тоді запізнюємося, — провідник знизав плечима.

У купе було душно, мінеральна вода в пляшці нагрілася, а на голландському сирі виступили краплини жиру. Кондиціонер не працював, вікно не опускалося.

Він знову прочинив двері. Теплий вітер напинав на коридорних вікнах малинові фіранки з тисненим флоральним візерунком, наче вітрила фантасмагоричної флотилії.

Минула половина дев’ятої. Поїзд суттєво запізнювався. Краєвиди за вікном були не знайомі. Він узяв учорашню книжку і, ніби щойно оце відклав, спробував, як напередодні, зануритись у читання.

Неспокій — годинник показував десять по десятій — ріс разом із хвилинами, що збігали. Відклавши книжку, зіскочив, сів, аби, знову підвівшись, рішучими кроками взяти курс на службове купе.

Цього разу двері були привідчинені. Він бачив провідника, як той сидить і дрімає, раз по раз скидаючись, коли