Гарні дівчата - Тимофій Гаврилов

— Я перепрошую.

Провідник розплющив очі.

— Перепрошую, — повторив. — У чому річ? Ми ніде не зупиняємося.

Провідник байдуже глянув на нього, потім у вікно, тоді на будильник, прикріплений до полички.

— Ви можете врешті-решт з’ясувати, чому поїзд ніде не зупиняється і ми так запізнюємося?

Провідник довго зволікав, а тоді знехотя буркнув:

— Спробую.

Перегодом, сидячи в купе, почув, як на попереду зашарудів у замку ключ, відтак зрипнули міжвагонні двері.

Коли знову вийшов на коридор, старця вже не було. В іншому кінці вагона біля вікна стояла повнява молода жінка. На дбайливо зачесаному волоссі дівчинки коло неї сидів великий білий бант з червоною каймою.

— Поїзд запізнюється. Причин для хвилювання немає.

Здавалося, хвилини, які прочекав, ніколи не закінчаться.

— Зробити вам чай? Каву?

Він заперечливо похитав головою. Провідник обернувся і пішов геть.

Його насторожило оте «Причин для хвилювання немає».

Не читалося. Вдивлявся у краєвиди, пильніше й пильніше, наче вкипаючи в них. Колись він уже скористався цим сполученням, однак збережені в пам’яті картини не накладалися на бачене зараз. Вряди-годи виднілися приземкуваті дахи селянських хатин, критих шифером і бляхою, рудою від іржі.

Настав південь, усі три стрілки на секунду збіглися. Пʼять годин тому він мав вийти на заплитчаному пероні кінцевої станції; проте поїзд не зупинявся — всупереч вивішеному в проході розкладу з великими й малими містами, довшими та коротшими зупинками, на яких старі жінки в хустинах торгували морозивом і варениками.

Він перейшов до сусіднього вагона, так само нелюдного, хіба що пасажири понишкли по своїх купе. Звернувся до молодика, який, спершись на поручень, гойдався в такт із рухом поїзда.

— У вас часом не буде мобільника?

— Часом... Слушно сказано.

— Ви теж зауважили?

— На жаль, — співрозмовник розвів руками, обрубуючи павутинку надії. — Відсутній зв’язок.

Й усе-таки він не хотів так легко здаватися.

— А ви давно пробували? Може, уже з’явився?

Молодик знехотя добув телефон. Від доторку дисплей ожив.

— Бачите?

— І що воно таке?

— Нічого особливого, — молодик скинув плечима.

— Тобто?

— Ми поза зоною досяжності. Ця територія не покривається зв’язком.

— Нічогенька територія...

— Це точно!

— Запізнюємося і не зупиняємося...

— Не маю поняття.

Вернувшись, приліг на матрац, не розкладаючи зібраної вранці білизни й не роздягаючись. Уперши погляд у полицю, намагався ні про що не думати.

Напевно, задрімав, бо, як прокинувся, стрілка годинника підповзала до другої. Вранці і ще навіть перед обідом у його хвилюванні домінували розгубленість і нетерплячість, зараз же наростав неспокій. За вікном байдуже пропливали незнайомі ландшафти, поїзд їхав швидко, іноді поруч виринала ще одна колія, щоб уже за мить зникнути. Жодного зустрічного транспорту, жодної станції, лише вряди-годи дахи селянських осель. Тепер хатини трималися далеко від колії, більше і більше відступаючи до обрію.

За столиками вагона-ресторану розташувалися поодинокі пасажири і одне-два крихітних товариства. Обравши місце напроти чоловіка, задивленого в кухоль з осілим на стінках шумовинням, він розкрив меню.

Коли офіціант, занотувавши замовлення, відійшов, він мовив, намагаючись приховати глибину сум’яття й одночасно даючи вихід обуренню:

— Яке неподобство!

Пасажир напроти нього підвів погляд.

— Яке неподобство, кажу, — повторив. — Так запізнюватися — цілих півдня! Ніхто не знає ні куди ми їдемо, ні коли прибудемо і не вважає за потрібне дати бодай якесь пояснення. Жодної інформації, жодного вибачення!

Вислухавши його, пасажир знову втупився в недопиту гальбу.

Салон вагона-ресторану повільно залюднювався. За столиками майже не залишилося вільних місць. До них підсіло дві жінки — сестри-близнючки, які поверталися з відпустки й без угаву торохтіли. Вони також не знали, чому поїзд запізнюється.

До вечора пролежав, бездумно втупившись у стелю. Читання не бралося — речення розсипалися, неспроможні зліпитись у зміст. Коли впали сутінки й у купе спалахнуло тьмаве електричне освітлення, він розстелив зім’яту білизну і без вечері ліг спати.

Спалося препогано, він раз по раз перевертався, прокидався і подовгу не міг заснути. «Куди ми прямуємо?» — з цим запитанням він устав, із цим запитанням прочекав до обіду, із цим запитанням прийшов у вагон-ресторан, де, виступивши насередину, звернувся до пасажирів:

— Пані і панове! Хвилинку уваги. Ми в дорозі сорок шість годин. Куди ми їдемо?! Учора вранці ми мали прибути на кінцеву станцію. Ми не прибули ні вчора, ні сьогодні. Ми ні разу не зупинялися, не бачили жодної станції, жодного міста. Жодних вибачень і пояснень ми не почули. Ми не знаємо, ні куди їдемо, ні скільки ще перебуватимемо в дорозі. Я вимагаю начальника поїзда. Ми маємо право знати, що сталося і що це все означає!

Кілька схвальних голосів порушили загальну мовчанку. Він чекав, як і всі, збентежений сумбурністю власних слів.

Небавом з’явився начальник в уніформі й кашкеті в супроводі свити підлеглих.

— Можу всіх запевнити: причин для хвилювання немає. Ситуація під контролем. А вас, шановний, я застерігаю не порушувати громадського спокою, інакше ми будемо змушені вдатися до рішучих заходів.

Але він не дав себе залякати.

— Пані і панове! Начальник стверджує, нібито причин для хвилювання немає. Дві доби замість однієї ночі — хіба цього не досить? Я вимагаю відповіді: чому ми так довго їдемо? Чому не зупиняємося? Куди прямуємо? Коли прибудемо? Що, врешті-решт, трапилося?!

Начальник силувано всміхнувся, карбуючи кожне слово:

— Запевняю вас, причин для хвилювання немає.

Дехто з пасажирів теж хотів знати, що сталося, та начальника поїзда вже не було.

Неспокій щомиті наростав.

Сплив ще один день.

Потім наступний.

Щоранку він справно заводив годинник. Чув, як дівчинка на коридорі раз у раз стривожено допитувалася, коли поїзд зупиниться.

Старий чоловік, якому духотнява забивала дихання, перейшов у сусідній вагон. Спека не спадала ні вдень, ні вночі.

На ніч він заблоковував купе і майже не склеплював очей. Поглиблюючись, неспокій виснажував його, доки з першими сонячними променями він провалювався в короткий гнітючий сон.

Минали дні, мінялися краєвиди.

Розкрита на тій самій сторінці книжка лежала на столику.

Поїзд то прискорював, то уповільнював темп.

Все сталося швидко.

День котився до схилку. Якомога обережніше відсунувши двері, він скрадався порожнім коридором.

Панувала тиша, лише колеса стукотіли по рейках.

Раптом поїзд заскреготів, вагони зударилися з вагонами.

По хвилі все стихло.

Вділ від залізничного полотна віддалялися три постаті: жінка, чоловік і дитина.

Коли дитина, втомившись, почала відставати, чоловік підхопив її на руки.

Бігли через ліс і поле з достиглою кукурудзою.

Посередині між вибитою підводами колією.

Крізь тріскотняву цвіркунів.

Крізь вечірні сутінки,