Гарні дівчата - Тимофій Гаврилов

Тимофій Гаврилів

Гарні дівчата

Перед тим як висадилися інопланетяни

Вона мешкала в сусідньому будинку. Наш будинок, потім подвірʼя, потім її будинок, потім знову подвірʼя, і так чотири рази. Будинки всі однакові, і подвірʼя всі однакові, лише між третім і четвертим будинками подвірʼя спадало вниз; ми ходили туди на лижі.

Я зовсім не пригадую її взимку. Віка асоціюється в мене з цвітінням перших дерев, відтак літо, а на початку осені вона одночасно зі шкільним дзвоником, який кликав до навчальних приміщень, кудись зникає. Ми всі кудись зникаємо.

Себе мені теж важко прилаштувати. Ось я блукаю спорожнілим подвірʼям, наче пустелею. Ніби я на якомусь Марсі. Нічого не можу второпати. Химерне почуття виповнює мене. Час осипається бурштиновими згустками з каштанів. Я набиваю ним кишені, а вдома берусь майструвати фігурки. Час постає в подобі жирафи, що тягнеться по зелений листок, наче знає, що той скоро зівʼяне, їжака з настромленими на голки плодами, довгої гусені з багатьма короткими ніжками і роздвоєним хвостом. Я виставляю їх на підвіконня, а навколо розкладаю решту каштанів, милуючись візерунками.

Час подібний до чеських меблів: такий самий блискучий, наче лакований, темно-коричневий, з вигадливими дугами під лаком. Лише шафи, на відміну від часу, не втрачають блиску. Одна стояла в моїй з братом кімнаті, друга — у вітальні. Наша була заповнена братовими книжками, а на відкритій верхній полиці — вітрильник, подарунок мені зі школи на уродини. Він плив на матових хвилях, вплавлений у скло. Невидимий вітер напинав вітрило.

Чеські меблі будуть у всіх книжках, які я написав і напишу і в яких дія розгортатиметься в тому часі і просторі. Коли час тьмяніє і всихається, мати нишком, як мене немає вдома, прибирає його.

Я не вірю, що всі могли щезнути. Раптом мені стає лячно. Забігаю в підʼїзд і дзвоню в Павлові двері. Ніхто не відгукується. Чую по той бік шарудіння, і чиєсь око припадає до вічка.

— Це я, — кажу, чомусь спершу пошепки, а потім голосніше.

Тиша.

Я ще трохи чекаю, а тоді стрімголов вилітаю надвір, перестрибуючи через сходинки. У підʼїзді ще самотніше, ніж зовні. І сутінно.

Задираю голову, Павло стоїть на балконі другого поверху і нетерпляче дивиться на мене.

Він запитує:

— Ну?

— Чому не відчинив?

— Чого тобі?

— Виходь.

— Ти що, мені треба вчитися.

— Мені теж.

— Ти знаєш, скільки всього задали!

Павло трохи занудний. Варто йому забути про навчання, як він робиться нормальним пацаном. Річ, однак, у тім, що про навчання він не забуває — хіба влітку і то не на цілий день. Павло відмінник. Учителька напророкувала йому карʼєру професора. Згодом він справді став ним і викладав математику в педагогічному інституті. Це вже пізніше наш педінститут підвищили, надавши йому статусу університету. Так президент, збираючись на другу каденцію, підкуповував місцеву еліту; не тільки в нашому місті.

Я не знаю, як Павло може йти з портфелем, зосереджений і незворушний, не помічаючи ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки, ніби він жодного разу не гойдався, не ганяв з нами мʼяча, не зʼїздив на лижах. Мабуть, тому, що ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки давно вже немає, як і немає каштанових фігурок на підвіконні. Він обмежується сухим і суворим «Добридень!», тоді як мені прагнеться почути «Привіт!» або «Здоров!». Мені хочеться розтермосити його, наче від того з нього спадуть лихі чари. Я уявляю, як розсипається оболонка, в яку увʼязено того попереднього, справжнього Павла. «Одного дня на нашій планеті висадилися космічні істоти. Вони взяли нас у полон, помістивши у великі оболонки, які набрали наших форм і вигляду. Вони підмінили нас, проте нами вони не були». Переконливішого пояснення в мене немає.

— Ти знаєш, скільки всього задали! — Павла обурювала не кількість домашніх завдань, а легковажність, з якою я насмілився потурбувати його.

Я видавався сам собі, ніби вештаюся без жодного заняття.

— Та ну тебе, — махав я розчаровано.

Більше нічого не сказавши, Павло зникав у помешканні.

Ще трохи побродивши, я вертаюся додому. Вчитися не хочеться. Беру книжку і пробую читати, проте читання також не йде. Я відкладаю її набік і мрію. А тоді неохоче беруся за домашні завдання. Що там у нас сьогодні? Сьогодні щойно вівторок — це жахливо; до неділі ще чотири дні. Я загинаю пальці, сам собі не вірячи. Географія, твір, хімія і, звісно, алґебра. Твір я відкладаю на потім, хапаю алґебру і чимдуж біжу з нею до Павла.

Я знову під його дверима: як таке можливе — двері його помешкання такі самі, як мої, а алґебру він знає краще за мене?.. Натискаю дзвінок; цього разу я дзвоню наполегливіше і довше.

Павло не відчиняє. Я вилітаю надвір. Він уже стоїть на балконі і чекає на мене.

— Нащо ти дзвониш, як на пожежу?

— А чому ти не відчиняєш?

— А з якого дива я повинен відчиняти? — буркає Павло.

Павло нагадує пугача на дереві, який ще добре не вбився в пірʼя. Крізь невдоволення в його голосі потріскують електричним розрядом глузливі нотки — либонь, через те, що я його вдруге потурбував.

— Ти ж знаєш, що це я.

— Знаю.

— То чого ти?

— Я зайнятий.

— Допоможи.

— Алґебра?

Я ствердно киваю.

— Давай.

— Відчини.

— Сюди давай.

— Закинути?

— Ти що! — Павлові осоружна сама думка про розпластаний долі підручник.

Це щось нове. Раніше Павло брав завдання крізь шпарку, інколи ж, як був у поблажливішому гуморі, скидав з дверей ланцюжок і запрошував мене до своєї кімнати. До підручників він ставиться так, наче вони живі — як люди, як звірі, як дерева, з яких їх зроблено.

Отже, він справді дуже зайнятий. Павло готується до олімпіади. До неї ще кілька місяців, а він уже сидить над хитромудрими ребусами. Вчитель дістав йому збірник завдань. Вчитель — його тренер. Торік Павло посів друге місце на обласній першості. Хлопець він не хвалькуватий, але деякі новини поширюються в нас блискавично. Для мене це був би захмарний результат. Павло невдоволений.

— Привʼяжи на шнурок, — каже Павло.

— Чи ти вже геть здурів?

— Вільному воля.

— Гаразд, стривай. Мушу знайти.

— Я маю, — Павло великодушно спускає з балкона мотузку.

Так відбувається щовівторка: у вівторок чомусь особливо складні завдання. Я не знаю, чим цей день завинив порівняно з іншими. Дорослі, зокрема, й мої батьки, кажуть, що найважчий день — понеділок. Для мене