Гарні дівчата - Тимофій Гаврилов

Мотузка повзе донизу, просто на мене, наче змія — слизькотіла, з бездушно-несхибними очицями. Від такої картини мурашки шкребуть під шкірою. Я берусь за край мотузки й одразу відсмикую пальці, як обпечений.

— Що таке? — нетерпеливиться Павло.

— А таке, — буркаю.

Краще нічого не пояснювати. На мої фантазії в нього тим паче немає часу — ще розсердиться.

Привʼязую до мотузки мою алґебру. Це така сама мотузка, що їх густо напнуто через балкон під стелею, наче струни гігантського музичного інструмента. Я уявляю собі, як літніми вечорами, коли сонце ховається за сусіднім будинком, на балкон виходять Павлові батько і мати й сам Павло і усі втрьох грають на струнах яку-небудь заплутано-приголомшливу математичну мелодію.

У Павла постійно сушать білизну, ніби їх у сімʼї щонайменше десяток, а не батько, мати і син-вундеркінд. Зараз теж. Павло визирає з-за простирадл, наче пʼятнадцятирічний капітан з-за вітрил. Авжеж, наш будинок — корабель, тільки куди він пливе, цього ніхто не знає.

— Тягни, — командую, й Павло непоквапом підіймає книжку вгору. Робить це з якоюсь статечністю, майже урочисто. В чувака пієтет перед шкільними підручниками. Він мріє колись і сам написати такий. Згодом на обкладинках справді красуватиметься його прізвище, до того ж не на шкільних підручниках, а на посібниках для студентів.

Павло зникає з книжкою у кімнаті. Його довго немає. Я чекаю, коли він вийде і скаже: «Гаразд, заходь», однак цього разу він не каже нічого. Виходить на балкон і спускає підручник з виконаними завданнями — тим самим способом, яким я йому подавав. Мені залишається переписати їх із вкладеного всередину аркуша до шкільного зошита.

— Дякую. Ти справжній друг, — кричу в пориві непідробної вдячності. Павло поблажливо, ледь зазнайкувато всміхається. Це його право.

Нарешті я беруся за твір. Батьки переступають поріг — спершу приходить тато, потім мама. Мати приносить хліб, тому вона пахне мені прекрасним пшеничним буханцем, ще гарячим. Так пахне кожен спогад про неї.

Мати застерігає, щоб я їв повільно, бо хліб ще гарячий, проте заки вони з батьком приходять на кухню, пів буханця уже немає. «Ти дістанеш скрут кишок», — хвилюється мати.

Схоже, я поглинав не хліб, а ту неповторну духмяність, яку він поширював. Якщо хтось і заслуговує на памʼятник, то ті, котрі його випікали. Наче я вже тоді знав, що, коли виросту, хліб, який продаватимуть у крамницях, мало чим відрізнятиметься на смак від серветки. Його буде багато, він буде різний — з висівками, соняшниковим насінням, чорносливом і навіть морквою, по нього не стоятимуть черги, проте він більше ніколи не пахнутиме. Навіть гарячий.

Узимку ми раптом вигулькували із хатніх кубел, щоправда, лише частина нас літніх. Убрані в зимовий одяг, ми потребували часу, щоб звикнути до власного нового вигляду й один до одного. Я впізнавав моїх друзів по шапках і шубах, які були, втім, не зовсім надійними прикметами: ми росли й одяг, що відмовлявся рости разом з нами, змінювався. Так я змінив шубу на куртку мого брата, яку батьки відклали для мене, коли я був ще надто малий, щоб її носити. Куртка сиділа зручніше, але після літа й осені я почувався в ній, як у лицарському обладунку з краєзнавчого музею.

На той час уже відкрили картинну ґалерею, куди шедеври збирали всім гуртом, — до того ж інших музеїв, крім хіба краєзнавчого, в нас не було. Мало не в кожній родині хтось малював, лише в нашій не знайшлося жоднісінького видатного художника — далебі, жодного. Дідо мого однокласника опинився між незаперечних фаворитів, а я страждав, що нашої родини не було представлено — хоч я обнишпорив кожен закуток, включно зі стрихом у сільській оселі моєї бабці, нічого вартого експонування не надибав, а мою власну базгранину, хоч як я старався надати їй подоби картини, батьки нести в художній музей відмовилися.

З какофонії впізнаваних прізвищ одне вибивалося екзотичним звучанням — згадка про міжнародне бієнале, що відбулося в місті. Воно уславилося тим, що в ньому взяв участь японський художник. Він походив із міста Кобе, що на найбільшому острові Японії — Гонсю.

Тиждень, який тривала виставка, японця носили на руках — газети тільки й писали, що про нього. В нього брали інтервʼю, висловлювали йому своє захоплення, його нагородили памʼятною медаллю. Полотно, з яким приїхав, далекосхідний гість подарував ґалереї, але більше, хоч як його запрошували, не приїздив, а без чужоземного учасника міжнародне бієнале втрачало сенс. І хоча він був єдиним чужинцем, у буклетах так і збереглося про «міжнародне бієнале за участі митців з різних країн». Завершилося тим, що японця оголосили почесним громадянином нашого міста. Невідомо, чи він коли-небудь довідався про це, а якщо так, то які відчуття викликала в ньому звістка — ейфорійні чи не дуже. Хай там як, у нас досі про нього висловлюються: «Наш японець».

Не дивно, що картинна ґалерея процвітала — їй ніколи не бракувало відвідувачів: немає переконливішої концепції, ніж колективне марнославство. На вихідні туди вирушали цілими родинами — мені досі перед очима стоїть черга, що тяглась через майдан і вулицю, розірвана проїжджою частиною; вже через це вулицю варто було перетворити на пішохідну зону. В будні в ґалерею водили з виховною метою шкільні класи, щоб учні відкривали для себе велич рідного міста через знайомі прізвища, часто-густо — власні.

Проте нас, підлітків, більше цікавив краєзнавчий музей з опудалами птахів, муляжем первісної людини, підозріло подібної до мавпи, і, власне, лицарським обладунком. На відміну від ґалереї, ми навідувалися туди не лише в межах виховних програм. Баба Дебора застерігала нас, щоб ми не ходили туди, бо видавати мавпу за людину — гріх: адже людина створена за подобою Бога.

Вона лякала нас різними нещастями, однак більшого лиха, ніж те, що ми лазили по деревах її саду зі спритністю, яка тільки підтверджувала теорію, проти якої протестувала стара Дебора, статися не могло: Господь по деревах не лазить. Ми надилися до неї на черешні — на базарі таких смачних не продавали. Коли сьогодні я читаю, що в Туреччині чи в якій-небудь іншій країні зі шкільних підручників вилучають теорію еволюції, я згадую бабу Дебору. Це її незаперечна перемога. Її дух тріумфально ширяє над світом, втягуючи нас у нове середньовіччя. Наука відкрила перед людством нечувані можливості, однак людина не стала від того щасливішою.

Обладунок стояв на майданчику між залами другого поверху, наче вартівник на чатах з опущеним заборолом, так що здавалося, буцім усередині панцера хтось