Гарні дівчата - Тимофій Гаврилов
Я йду в гастроном і купую перше того сезону морозиво у вершковій глазурі, моє улюблене. Взимку морозивом не торгують, воно зʼявляється навесні, ближче до літа. Сівши на виступ вітрини, я їм його і проводжаю поглядом поодинокі автомобілі, що їдуть в обидва боки.
З блаженства мене виводить Мик.
— Ти що тут робиш?
— Сиджу. А ти, Мику, звідки взявся?
— Бабця послала.
— По пиріжки? — жартую.
Мик змірює мене недовірливим поглядом.
— По борошно.
— Зараз, серед білого дня?
— Так, — каже Мик без ентузіазму.
— І ти погодився? — дошпилююсь далі.
Мик ще дужче хнюпиться:
— А тобі що?
— Я так.
— Будуть вареники.
Мика збадьорюють власні слова, вони звучать обнадійливо, даючи йому опертя і віру в найближче майбутнє. Мик сам як вареник. Мик — скорочення від Микола. Його сестра теж називає його Миком, а поступово і його батьки почали його так кликати. І мої також. Вони прихильні до Мика — господарний хлопчина і ввічливий, завжди привітається. Для нас усіх він Мик, лише для своєї бабці — Микольцьо.
— Он як! — кажу, щойно тепер помічаючи, як ласиться він на моє морозиво.
Мик як примагнічений.
— Чого так вилупився?
— Дай полизати.
— Дідька лисого!
— Дай.
— Купи собі.
— Не можу.
— А борошно можеш?
Бабця виділила Микові рівно стільки, скільки коштує борошно. Мик отримує кишенькові, які, однак, витрачає ще в школі на великій перерві. Мик їсть усе — влітку в нього апетит не менший, ніж узимку. З цим він проблем не має. Як і зі своєю комплекцією, причому в футбол ганяє незгірше від Марадони. Я теж не належу до худих, хоча до Мика мені далеко.
— То що, даси?
— Пʼять вареників, — ще не літо, та й від вареників я не відмовився б навіть у найгіршу спеку.
— Згода.
— Давай.
— Стривай.
Я обʼїдаю глазур і віддаю Микові добру половину морозива. Мик перебив мені насолоду, проте я не серджусь на нього, понадто виторгував порцію вареників. Такий обмін мене цілком удовольняє, хоч я й від десятка не відмовився б. Вареники Микової бабці варті того; інколи Мик виносить їх нам просто так — коли вже йому несила на них дивитися. Щасливець! Моя мати вареники ліпить дуже рідко, і в них грубше тісто. Вони смачні наступного дня, якщо підсмажити їх на пательні. В найбільш підрумʼянених місцях тісто розщеплюється, утворюючи повітряні кишеньки. В моєї матері не залишається часу на куховарення — всю її енергію поглинає робота. Тільки в неділю вона стає за кухонну плиту, а якщо вже серед тижня, то пізніми вечорами; засинаючи, я чую, як ценькають на кухні баняки. Мій батько в цей час прасує у вітальні білизну. Удвох вони гарують на наше з братом майбутнє.
Майбутнє було дуже далеко, тривалий час воно нічого не означало для мене, поки я не наштовхнувся на одну дату. Я прочитав про неї в інтервʼю, опублікованому в нашій місцевій газеті. У ньому розповідалося, коли перші інопланетяни досягнуть Землі, а на підтвердження наводилися математичні розрахунки. Це мало статися пʼятнадцятого квітня тисяча девʼятсот девʼяносто третього року — я назавжди запамʼятав це число. Ще б пак! Інтервʼю дав відомий астрофізик і уфолог, він розповідав про це так, наче про найбуденнішу річ. Для мене його міркування звучали неймовірно круто: отакої — за допомогою формули передбачити, що буде! Формулу я переписав про всяк випадок у шкільний зошит. Я навіть пробував застосувати її, щоб зʼясувати певні приземленіші речі, проте, звісно, без успіху.
Коли я розповів про це батькові, той іронічно зауважив: така новина зʼявилася тому, що з продуктових крамниць зникло масло. Щоразу, як чогось бракувало, подібними небилицями відволікали увагу людей. Коли щезала кава, на радіо день у день розповідали про її шкідливість. Батько привозив її для матері з відрядження, відразу з десяток бляшанок. Банан я зʼїв уперше, коли мені виповнилося двадцять чотири роки, зате коли я пішов до восьмого класу, фруктово-овочеві відділи продуктових крамниць завалили ґрейпфрутами. Їх постачали стиглими і без обробки консервантами. Ми їли їх цілу зиму, проте вони не могли замінити яблук — звичайних яблук із яблуні, що росла за хатою на подвірʼї в моєї бабці.
Батько любив щедро намащувати на хліб масло — так він завершував день. Коли батькові не було й девʼяти, він пішов із дому; в дорозі, далеко від рідної оселі, його застав голод тисяча девʼятсот сорок сьомого року. Обидві дати, тисяча девʼятсот сорок сьомий і тисяча девʼятсот девʼяносто третій, для мене були однаково примарні.
Мати несхвально подивилася на батька:
— Навіщо ти?
— Я кажу так, як є.
— Він у нас романтик.
У нашій сімʼї я був романтиком, а батько — тим, хто завжди казав так, як є. Так, як є, він сказав і того разу, коли вернувся з лікарні, де в матері діагностували рак.
Я чую, що хочу їсти — Мик своєю появою нагнав мені апетит.
— Тільки поквапся, — підганяю його.
Кишки грають марш, морозиво лише розтривожило шлунок — я навіть не зміг ним до ладу поласувати.
Якби не його бабця, Мик теж стирчав би вдома, проте з іншої причини, ніж Павло, з якої саме — не знаю. Микова бабця приїздила навесні та відʼїздила у вересні, наліпивши на прощання макітрищу вареників, наче знала, що їх уплітає всеньке подвірʼя. І з сусідніх хлопці також приходили. То був справжній ритуал, у якому ми нагадували собі мисливців, котрі споживають впольовану здобич, — ким ми лише не уявляли себе...
Тієї весни я побачив Віку вперше, до того її не існувало, дарма що її батьки вселилися тоді, коли й мої. Я ніколи не задумувався над тим, де вона була раніше і чому я ніколи не бачив її, хоча насправді це мало б звучати по-іншому: де був раніше я.
Тисяча девʼятсот девʼяносто третього розвирувалась інфляція, поглинувши мамині з батьком заощадження — наше з братом майбутнє. Яка в цьому була провина інопланетян, не знаю. Формула виявилася непридатною, щоб визначити це, а нової не було. Славетний астрофізик кудись зник, нічого навзамін не запропонувавши. Він залишився винним пояснення — мені дуже кортіло почути, як він усе те прокоментує.
Мої батьки самовіддано гарували, проте не вловили духу доби, як кажуть філософи, і не зуміли розпорядитися відкладеним. Якби вони вчасно зорієнтувалися, ми з братом отримали б кожний власне помешкання. У мене досі є стара