Консуело - Жорж Санд
Я чекаю, я вмію чекати! Не бійтеся налякати мене, забарившись із відповіддю. Не пишіть мені під впливом страху або жалості — я не хочу ніякої полегкості. Зважте мою долю у своєму серці й мою душу у своїй душі, а коли настане час і Ви будете впевнені в собі, — чи то в келії черниці, чи то на підмостках театру, — звеліть мені ніколи більше не турбувати Вас або з'явитися до Вас… і, в залежності від Вашої волі, я буду біля Ваших ніг або замовкну назавжди.
Альберт».
— О мій благородний Альберте! — вигукнула Консуело, цілуючи листа. — Я відчуваю, що люблю тебе! Та й неможливо було б не любити! І без вагань зізнаюся тобі в цьому. Своєю обіцянкою я винагороджу постійність і самовідданість твоєї любові.
Вона відразу заходилася писати, але, почувши голос Порпори, поспішно сховала на грудях і листа Альберта й почату йому відповідь. Протягом усього дня вона не змогла вибрати жодної вільної хвилини, жодного затишного куточка. Здавалося, хитрий старий здогадався про її бажання залишитися наодинці й задався метою перешкодити їй. Коли настала ніч, Консуело трохи заспокоїлася й зрозуміла, що таке важливе рішення вимагало більш тривалої перевірки її власних почуттів. Не слід було подавати Альбертові надії, що могла й не здійснитися. Сотню разів перечитала вона листа молодого графа й побачила, що він однаково боїться як гіркої відмови, так і занадто поспішної обіцянки. Консуело вирішила обміркувати відповідь протягом декількох днів. Здавалося, сам Альберт цього вимагав.
Життя Консуело в той час у посольстві минало дуже спокійно й розмірено. Щоб не давати приводу злісним наклепам, Корнер із властивою йому делікатністю ніколи не з'являвсь у відведеному їй приміщенні й ніколи не запрошував її, навіть разом із Порпорою, до себе. Зустрічався він із нею тільки у Вільгельміни, де Консуело охоче співала в інтимному колі й де посланник міг розмовляти з нею, не компрометуючи її. Йосиф також був прийнятий у салоні Вільгельміни як музикант. Кафаріелло бував там часто, граф Ґодіц іноді, а абат Метастазіо зрідка. Всі троє дуже жалкували про невдачу Консуело, але жоден не мав ні мужності, ні наполегливості, щоб заступитися за неї. Порпора обурювався й ледве приховував це. Консуело намагалася зм'якшити його й переконати ставитися поблажливо до людей із усіма їхніми вадами та слабостями. Вона спонукала його працювати, і завдяки їй у душі маестро час від часу мерехтіли проблиски надії й ентузіазму. Вона підтримувала в ньому роздратування тільки проти світського товариства, бо тоді він не возив її туди співати. Радіючи, що про неї забули великі світу цього, що викликали в ній жах і відразу, вона серйозно займалася, поринала в солодкі мрії та доглядала за своїм старим учителем, щодня кажучи собі: якщо природа не створила її для життя тихого та врівноваженого, то ще менше — для хвилювань, породжуваних марнославством, і для діяльності, заснованої на честолюбстві. Щоправда, вона мріяла раніше й тепер продовжувала мріяти про життя більш кипуче, про радості любові більш палкі, про ширші розумові інтереси. Але світ мистецтва, що вимальовувався в її уяві таким чистим, таким відкритим і благородним, виявився до того огидним, що вона віддала перевагу життю безвісному й замкнутому, теплим дружнім відносинам і роботі на самоті.
Консуело не доводилося знову обмірковувати пропозицію Рудольштадтів. Їхня великодушність, незламна, піднесена любов сина, поблажлива ніжність батька не викликали в неї ніяких сумнівів. Їй не потрібно було звертатися ні до свого розуму, ні до совісті — вони промовляли на користь Альберта. Цього разу без усяких зусиль вона запанувала над спогадами про Андзолето. Перемога над любов'ю дає сили для перемоги над усіма іншими пристрастями, і Консуело не боялася більше спокуси, віднині їй не були небезпечними ніякі чари. І все-таки пристрасть до Альберта не розпалювалася в її душі з достатнім запалом. Вона знову й знову зверталася до свого серця, в глибині якого в таємничому спокої жило очікування повної любові. Сидячи біля вікна, простодушна дівчина часто дивилася на молодих людей, які проходили повз неї, — зухвалих студентів, шляхетних вельмож, меланхолійних артистів, гордих дворян — і всіх піддавала наївному й по дитячому серйозному розбору. «Подивимося, — говорила вона собі, — наскільки норовливе й легковажне моє серце. Чи здатна я закохатися раптом, безумно й нестримно, з першого погляду, як багато хто з моїх шкільних подруг, які хвастали цим або каялися в моїй присутності? Невже правда, що любов — чарівна блискавка, що вражає нашу істоту, грубо відриває нас від спокійних прихильностей і порушує наше мирне невідання? Чи здатний погляд хоч одного із цих чоловіків, які іноді підводять свої погляди до мого вікна, схвилювати й зачарувати мене? От хоча б оцей рослий чоловік із гордовитою ходою, невже він шляхетніший і красивіший за Альберта? А той, інший, з пишною шевелюрою, у вишуканому костюмі, хіба заслоняє він образ мого нареченого? Нарешті, хотіла б я опинитися на місці он тієї вирядженої дами, що їде у своїй колясці разом із гордовитим паном, який тримає її віяло й подає їй рукавички? Хіба це все змушує мене тремтіти, червоніти, мріяти? Ні!.. Правда ж, ні! Говори, моє серце, висловися, — звертаюся до тебе й даю тобі волю. Та ба! Я зовсім не знаю тебе. Від хвилини народження в мене було так мало часу зайнятися тобою. Я ні в чому не обмежувала тебе. Я віддавала своє життя під твою владу, не розбираючи, наскільки розсудливі твої пориви. Тебе розбили, моє бідолашне серце, а тепер, коли розум здобув перемогу над тобою, ти не смієш жити, ти не вмієш відповісти. Говори ж, прокинься й вибирай! Ах, ти все залишаєшся спокійним і нічого не хочеш із того, що тобі пропонують? — Ні, нічого! — Тобі більше не потрібний Андзолето? — Ні, не потрібний! — Тоді, виходить, ти закликаєш Альберта? Мені здається, ти
