Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

Сніжана показала мені пожмаканий листок із блокнота, на якому було написано

Fіalkо — 300.

Margarytko — 250.

— Можливо, це гроші, які вони позичили в Арнольда і не встигли віддати, а тепер бояться в цьому зізнатися. І я їх розумію, бо це кидає на них підозру. — Сніжана струсила попіл у вазонок на підвіконні, в черговий раз забувши, що я просила її не робити цього. Я змовчала, щоб не перебивати, а кмітливий Агатангел відразу ж випорпав попіл із вазонка і зібрав його спершу на шматочок паперу, а потім висипав до смітника.

— Але це аж ніяк не пояснює причини викрадення. Надто мізерні суми, — сказала я.

— Згодна. Напевно, ці цифри означають щось інше.

— Що?

— Наприклад, гроші, які Гомосапієнс витрачав за вечір у «Моцарті» з кожним із них, — припустила Сніжана. — Або йдеться взагалі не про гроші.

— І ти думаєш, це якось пов’язано з тим, що Маргаритко не прийшов на святкування?

— Казав, що захворів, але я йому не вірю.

Я уявила собі, як вічно застуджений пан Маргаритко, якому було складно підвищити голос навіть на редакційну кицьку Касю, котра заступала йому монітор, звісивши хвоста вниз, на екран, або на іншу редакційну кицьку Тасю, яка любила спати на клавіатурі його комп’ютера, вбиває містера Арнольда за позичені 250 гривень, доларів, євро чи якоїсь іншої валюти. А допомагає йому пан Фіалко. Хотіла б я подивитися на цей поєдинок.

Я нічого не сказала Сніжані, але версія, здається, не дуже правдоподібна. Хоча подумати над цим варто.

Того вечора, коли Арнольда і Маргаритка бачили разом у «Моцарті», я також не пішла додому, відвівши голландця до готелю. У мене була призначена зустріч із Теобальдом, який просив відредагувати його реферат. Теобальд завжди запрошує мене в «Моцарт», найдорожчу тигиринську кнайпу, бо тільки там готують справжнє капучіно, яке він дуже любить. У нас є навіть улюблений столик, який Теобальд завжди резервує наперед. З цього місця видно всіх, зате нас із Теобальдом практично неможливо побачити з інших місць. Нам подобається сидіти і спостерігати за присутніми.

Ми з Теобальдом бачили, як до кнайпи увійшли містер Арнольд, пан Маргаритко, пан Фіалко, Соломон Айвазовські, Панько Овочевий і наш Інвестор. Просиділи вони недовго, пили коньяк, пан Маргаритко перекладав. Очевидно, їм вдалося домовитися про все, бо виглядали вони задоволеними, і в кінці вечора Панько Овочевий передав містерові Арнольдові конверт. Можливо, це був навіть той самий конверт, який пізніше знайшли серед його речей в готельному номері, бо всі гроші містера Арнольда, а це понад 2 тисячі доларів, чомусь зберігались у білому конверті українського походження. Під час наших із ним посиденьок попередніми вечорами містер Арнольд переважно знімав гроші в банкоматі й ніколи не носив із собою великих сум готівкою.

Я не розповіла Сніжані і про газетну статтю, яку вчора прочитала в Інтернеті в одному російському виданні. Стаття називалася

З дивним різновидом шахрайства довелося зіткнутися працівникам газети «Вчера» з міста Тамбова. Голландський благодійний Фонд «Хелп йоселф» надіслав газеті офіційну пропозицію профінансувати тижневий курс маркетингу і медіа-технологій, який проведе відомий фахівець містер Г. Газета погодилася на пропозицію, запросила містера Г. до Тамбова, оплатила йому дорогу, поселила в готелі і профінансувала харчування, решту витрат (тобто гонорар консультанта) узяв на себе голландський благодійний Фонд «Хелп йоселф». Протягом тижня містер Г. розмовляв із працівниками редакції, збирав документацію і обіцяв в останній день перебування прочитати лекцію, у якій мав викласти пропозиції щодо покращення продажу газети. Але останнього дня він безслідно зник, залишивши в готелі рахунок за телефонні розмови на значну суму. Загалом візит містера Г. коштував газеті «Вчера» близько 5000 у. о. Працівники редакції намагалися зв’язатися з голландським благодійним Фондом «Хелп йоселф», але виявилося, що протягом цього тижня фонд припинив своє існування і вже не знаходиться за вказаною в документах юридичною адресою.

Отже, наш містер Арнольд також запросто міг бути «липовим» консультантом. Але про що тоді домовлявся з ним наш Інвестор? І що означали цифри навпроти прізвищ Маргаритка і Фіалка в блокноті Гомосапієнса?

Коли я зустріла Михайла Івановича із псом у парку, слідчий застуджено покашлював і після кількох хвилин спілкування запропонував зайти до нього на чай. Я погодилася.

У помешканні цього чоловіка на мене чекало ще більше здивування, ніж під час першого візиту до службового кабінету. Його покійна дружина була художницею і багато часу присвячувала створенню затишку в їхньому помешканні. У цій звичайній трикімнатній квартирі панувала вишукана, екстравагантна і дуже неспокійна атмосфера. Ніби це було не приватне помешкання, а виставковий зал, де когось поселили. Стіни розмальовані велетенськими екзотичними квітами, зображення багатьох із них я бачила в ботанічних атласах, на цих квітах розпластані метелики, але не намальовані, а засушені і пришпилені до шпалер.

— Вони залітають влітку у вікна, напевно, на квіти. Деякі гинуть, обпалюючись на лампочці. Мені шкода їх викидати, і я пришпилюю їх тут, — пояснив Михайло Іванович.

У вітальні меблів майже не було, на килимовому покритті лежало кілька подушок різного розміру, очевидно, вони слугували кріслами. У кутку стояла лежанка, накрита карпатським ліжником. На маленькому столику розмістився антикварний телефон у стилі 20-х років минулого століття. Телевізора не було, зате був акваріум. Води у ньому не було, а по невеликих камінцях повзали скорпіони.

Поки Михайло Іванович запарював чай на кухні, я почала роздивлятися книжкові полиці на стінах кімнати. Ботанічні, ентомологічні та географічні атласи, кілька полиць енциклопедій різними мовами та словників,