Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

цьому році й цілком несподівані у жовтні сніжинки, намерзають на віконній шибі опуклою гладдю, як більшають і наливаються силою крижані бурульки, а потім надламуються і падають під тягарем власної ваги, або ж їх зриває дитяча рука, хоча, здається, теперішні діти вже не відчувають того забороненого кайфу від лизання бурульок, або ж і далі відчувають, просто я вже досягла віку, коли здається, ніби раніше все було краще. Я готова годинами дивитися навіть у телевізор, хоча це захоплює значно менше, ніж намагання відчути сніг (був колись такий модний детектив про відчуття снігу панни Сміли) чи вловити ритм, у якому скорочуються світло-фіолетові язички, щоб час від часу випустити жовтогарячого хвоста, така оздоровча гімнастика: на три присідання — один жовтогарячий видих. Головне — це можливість ні про що не думати. А особливо про те, чи варто було полишати писання дисертації задля редагування телевізійного додатку, і навпаки — чи варто кидати редагування теледодатку, який хоча б тиждень, але когось цікавить, і повертатися до писання дисертації, яка не цікавить уже навіть мене. Що краще: бути поганим науковцем чи поганим редактором, працювати над науковим дослідженням, підганяючи факти під наперед відомі висновки, чи плутатися у прізвищах акторів, бо моя зорова пам’ять на обличчя чомусь працює незалежно від моєї ж зорової пам’яті на прізвища, і тому я добре пам’ятаю і обличчя, і прізвища, тільки ніколи не впевнена, чиє обличчя відповідає чийому прізвищу, і навпаки.

Мій науковий керівник пан Світило В.І. вважає, що на сьогоднішній день наукове дослідження мусить бути інтердисциплінарним, аби мати хоча б мінімальну вартість. На його думку, нікому не цікаво суто мистецтвознавче дослідження твору мистецтва, чи погляд історика на явище історичне, а політолога — на політичне. Це занадто традиційний метод, який давно себе вичерпав. Цікавим він вважає дослідження культури з погляду політології, а політики з погляду культуролога, в крайньому випадку історика. Тому в дисертації під його керівництвом я повинна була б дослідити творчість кількох найважливіших, на його думку, представників «тигиринського феномена», кожен із яких був одночасно письменником, художником і музикантом, взаємовпливу їхніх політичних поглядів на творчість у контексті актуальної ситуації української культури. Метою цієї роботи повинно стати доведення унікальності явища «тигиринського феномена» у світовій культурі, адже він, на думку пана Світила В. І., і не лише його думку, руйнує усталені уявлення про взаємовідношення провінції та центру. Центр української культури, її майбутній потенціал міститься у географічно периферійному Тигирині, а географічно центральні території все більше провінціалізуються, яскравим свідченням чого є деградація столичних пострадянських еліт та стягнення інтелектуального потенціалу до столиці. Сьогодні мені важко збагнути власну самовпевненість на початку роботи, коли я погодилася на таку тему, вважаючи, що цілком здатна фахово орієнтуватися у кількох настільки різних наукових галузях, але це лише зайвий раз демонструє моє тодішнє невігластво. Три роки праці над базовими текстами сучасних мистецтвознавців, літературознавців, музикознавців, культурологів, політологів та істориків ідеї привели мене до невтішного для мого наукового керівника висновку. Всі мої дотеперішні намагання аналізувати і робити узагальнення зараз видаються мені суцільною профанацією. І не лише тому, що я абсолютно точно усвідомлюю, що не здатна здійснити такий амбітний аналіз, принаймні на теперішньому етапі. Аби досягнути необхідного рівня теоретичної підготовки, мені знадобиться не менше десяти років, за цей час мене встигнуть сім разів викреслити зі списків аспірантів, наукових асистентів і всіх решта списків, жоден науковий керівник не погодиться так довго опікуватися роботою, за цей час кілька разів поміняються стандарти вимог оформлення дисертацій, і виявиться, що два із трьох написаних мною розділів зайві, або навпаки, бракує ще тридцяти трьох, я вже не кажу про те, що ідея інтердисциплінарності може давно вийти з моди і наука повернеться до класичного стандарту вузьких фахівців. Принаймні у Тигирині точно, тут наукова мода міняється дуже часто. Але найгірше не це і навіть не моя нездатність без помилок оформити примітки, покажчики та список використаної літератури, як і не моя відраза до механічної праці, якої у писанні академічних текстів не бракує. Після теледодатку мене важко здивувати механічною працею. Найгірше в усьому цьому те, що я втратила віру у слушність теорії пана Світила В.І., яку підтримує все середовище тигиринської інтелігенції. Якщо раніше причини міграції інтелектуалів та митців із Тигирина до столиці здавалися мені аксіомою, що не потребує доведення, і водночас свідчили про деградацію столичних еліт, які потребують «свіжої крові», то тепер я вже не можу просто ігнорувати тезу противників цієї ідеї, які вважають, що все відбувається якраз навпаки, і з Тигирина їдуть найталановитіші через те, що місцеве середовище швидко провінціалізується. Тепер мені видається, що причини цієї міграції все ж таки слід вважати теоремою, яка потребує доведення. Але як її довести і на чию користь, я наразі не знаю.

Можливо, мої сумніви тимчасові і справді більше пов’язані з віковими та особистими проблемами, ніж зі зміною системи цінностей та пріоритетів, тому потрібно дистанціюватися від теми — і все минеться, принаймні я на це дуже сподіваюся.

— Ну і спека в тебе, — Сніжана швиденько роздягнулась і побігла на кухню, на ходу припалюючи цигарку. Я не вимикала духовку й обігрівач із учорашнього вечора, внаслідок чого квартира нагадувала парникову теплицю, майже позбавлену кисню. Я вже другий тиждень ходила на роботу застуджена, тому після холодної вулиці і слабо опалюваного офісу такий клімат дуже мені підходив.

— Ми з тобою ще багато чого не знаємо про нашого містера Арнольда. Виявляється, коли ти його о восьмій вечора здавала на руки покоївці, він зовсім не йшов спати, як розповідав тобі про це вранці, а вів бурхливе нічне життя. І супроводжував його в цьому вгадай хто? Маргаритко. Бармен розповів мені, що вони за вечір просадили в «Моцарті» 500 гривень. Я сказала Міші (так вона називала Михайла Івановича), нехай ще раз допитає Маргаритка. Потім — Фіалко, теж мені божа кульбабка (Сніжана намагається уникати русизмів у своєму мовленні). Під час святкування в «Інтерекстрімі», коли ти вже поїхала, Фіалко і Арнольд кудись виходили разом, і не було їх близько півгодини. Це з’ясувалося випадково. Що вони могли робити так довго разом? Вони ж незнайомі, а Фіалко майже не знає англійської. Після цього Арнольд співав з мікрофоном якусь народну голландську пісню, а музиканти йому підігравали. Було страшенно смішно, у нього майже немає слуху, а голос богатирський.